Пармський монастир

Через кiлька хвилин Фабрiцiо побачив, що за двадцять крокiв попереду рiлля якось дуже дивно ворушиться. Борозни стояли залитi водою, а мокра земля на iхнiх гребенях злiтала чорним груддям. Фабрiцiо глянув на цю дивну картину i знову задумався про маршальську славу. Позаду коротко зойкнуло: то впали з сiдла двое гусарiв, стятi гарматним ядром. Коли вiн озирнувся назад, ескорт уже був за двадцять крокiв. Найжахливiше було бачити, як борсався на зораному полi кiнь – увесь закривавлений, заплутавшись ногами у власних кишках, вiн усе ще силкувався звестися й бiгти слiдом за своiми бойовими товаришами.

По болоту рiкою текла кров.

«О, нарештi я пiд обстрiлом! – думав Фабрiцiо. – Я – в бою! – повторював вiн, задоволений. – Тепер я справжнiй солдат!»

Ескорт помчав щодуху, i наш герой збагнув, що це ядра пiднiмають з усiх бокiв землянi бризки. Але марно вiн вдивлявся туди, звiдки летiли ядра, вiн бачив лише бiлий дим: батарея стояла дуже далеко. Серед рiвного, безперервного гуркоту, в який зливалися гарматнi залпи, Фабрiцiо нiби розрiзняв, набагато ближче, рушничну перестрiлку.

Проте вiн не мiг нiчого збагнути.

Тут генерали з ескортом з'iхали на вузеньку, залиту водою стежку, що тяглася пiд косогором, футiв за п'ять нижче поля.

Маршал зупинився i знов навiв свою пiдзорну трубу. Цього разу Фабрiцiо мiг добре роздивитись його. Виявилось, що в того зовсiм свiтле волосся й широке рожеве обличчя. «У нас в Італii немае таких облич, – думав Фабрiцiо. – Я ось, наприклад, блiдий, а волосся в мене каштанове, зроду менi таким не бути!» – сумно додав вiн подумки.

Для нього цi слова означали: нiколи не бути менi таким героем. Вiн позирнув на гусарiв: окрiм одного, у всiх були рудуватi вуса. Фабрiцiо дивився на гусарiв, а вони дивились на нього. Вiн зашарiвся пiд iхнiми поглядами i, щоб приховати збентеження, повернувся у бiк ворога. Вiн побачив довгi лави червоних постатей, i його здивувало, що вони такi дрiбненькi, iхнi ряди, а складали вони полки чи дивiзii, здалися йому не вищi за кущi живоплоту. Одна лава червоних вершникiв клусом наближалася до тiеi стежки в низинi, якою iхали ступою маршал i ескорт, чвакаючи в болотi. Дим усе оповив у тому напрямку, куди вони iхали. Лише вряди-годи на тлi цього бiлого диму пролiтали вчвал вершники.

Зненацька Фабрiцiо побачив, як з боку ворога скачуть верхи четверо. «Ага, атакують нас!» – подумав вiн, але потiм помiтив, що двое вершникiв пiд'iхали до маршала i щось кажуть йому.