Ціпов’яз

Бiдна дiвчина! Скiльки вона горя прийняла вiд тих самих панiв, на котрих робить! Скiльки наруги! І чому вона мусить так тяжко працювати на шматок хлiба, той гiркий та солоний шматок, коли панночка, дочка дiдича, живе в розкошi, нiчого не роблячи? Чому вона родилась бiдною мужичкою, чом не панночкою3 Чого в них така неоднакова доля?..

Семен стривожився. Вiн помiтив, що з ним починае дiятись те, чого вiн так боявся. «Дурнi думки», як вiн називав iх, «дурнi питання», на якi вiн не вмiе дати вiдповiдi, починають мучити його, заколочувати спокiй, гнобити серце й мозок.

– Хай йому цур! – сплюнув Семен i рiшивсь вiдкараскатись вiд дурних думок. Вiн глянув на зоране поле i сливе силомiць напрямив своi думи на щоденну роботу. «Скiльки-то ще доведеться виорать панського лану? Чи вспiемо за два днi?.. Де там, де там! Ще того поля – безмiр! І скiльки ж то ланiв, скiльки тоi землi в одного чоловiка? Чому се так, що пан мае необмеженi грунта, а менi не дав бог i клаптика землi?» – непомiтно для себе звернув Семен на тую ж стежку.

«От тепер, – марив Семен, – пан сидить десь бiля стола в гарнiй теплiй хатi, а Домна подав на стiл вечерю, гарячi, смачнi страви, а я, напрацювавшись за цiлий день на полi, натомившись, що й ногами не здвигну, мушу, мов пес той, мерзнути на мокрiй землi? Де ж правда?.. Боже! – схаменувся Семен. – Чого мене такi думки морочать? Адже розумнi письменнi люди (хоч би й брат мiй Роман – нащо письменний, навiть за писаря в селi служить) кажуть, що так воно мусить бути, що iнакше не буде… А пани? Адже вони дивляться у письмо, знають, що грiх, як на свiтi треба жити по правдi, не те, що я – темний – дивлюсь i не бачу, мов той заець, що лежить, витрiщивши очi а нiчого не бачить… Тiльки… тiльки… Чого ж се бог сотворив одного чоловiка, а не двох: пана й мужика? Чого се так? Чого?. .»

Семен лежав горiлиць, звертаючись з своiми питаннями до неба, а воно, холодне та темне, байдужно блимало зiрочками у вiдповiдь на тi гарячi питання бiдного наймита.

І враз iзгадались Семеновi його лiта дитячi. Ясно, виразно, мов перед очима, встала в його пам'ятi одна подiя, що розбуркала в десятилiтньому хлопцевi мозок, вкинула в серце зерно нових, не дiточих бажань.

Се було лiтом, саме в жнива, Семен пас худобу. Воли та телята розбрелись по толоцi, а вiн, лежачи в холодку пiд полукiпками, вигравав на сопiлцi якусь сумовиту думку.