Ціпов’яз

Думка обiрвалась на тихому жалiбному тонi, сопiлка вислизнулась з рук, i Семен заплющив очi, заколисаний тою чудовою тишею, що бувае виповнена усякими згуками: i дзвiнкою пiснею жайворонка, i дзижчанням польових мух, i тихим мелодiйним шелестiнням стиглого жита, пiдрiзаного серпами.

Враз за полукiпками, в житi, почулась розмова. Семен розплющив очi, пiдвiвся i насторошив вуха.

– Нема там, доню, хоч шматочка хлiба? – виразно почувся старечий голос.

– Нема, мамо… Таже вчора поiли… – розтявся дзвiнкий, але сумний-пресумни голос.

Затихло.

– Нi, я так не можу… сили не стае… Скiльки ж то день морились голодом… а сьогоднi й рiсочки в ротi не було, аж мене коло серця пече, аж менi млосно… А тут жни… Господи! Чи тому боговi хлiба шматка жалко для нас, бiдних, чи що?.. От життя!.. І… де… та смерть… моя… заподiялася?.. – Чутно стало голосне хлипання, чутно було бiль, муки голоду в тому плачу…

– Цить, доню, цить… не сварися з богом… перетерпiмо…

Семена зняла цiкавiсть, i разом якийсь острах обгорнув його.

Вiн потихеньку обiйшов полукiпок, наблизився до жита i заглянув, що робиться на нивi. Картина, яку вiн побачив, дуже вразила його. На стернi, пiд полукiпком, сидiли двi жiнки. Молодиця, з блiдим, змарнiлим обличчям, з нервовим поспiхом витирала рукавом своi заплаканi очi; стара сидiла непорушно, схиливши побiденну голову, i ряснi сльози зрошали ii старечий вид.

Семен почув, що його стиснуло щось коло серця. Вiн нiколи не бачив, щоб дорослi плакали в голоду, i якось зразу, дитячим чутливим серцем збагнув весь трагiзм сцени.

Рука його мимохiть опустилась на торбинку з хлiбом, що висiла через плече. Та торбинка заважала йому, вiн се якось зразу почув, Йому стало прикро, навiть соромно мати хлiб… Сквапно, хапаючись, скинув вiн торбинку в хлiбом i, весь червоний, засоромлений, наближавсь до жiнок.

– Тiтко!.. не плачте, тiтко… ось хлiб.

Семеновi здалося, що то хтось другий проказав тii слова, – таким чудним, не своiм голосом були вони сказанi.

Молодиця здивовано глянула на Семена червоними вiд слiз очима i нiчого не вiдповiла. Стара ще дужче заплакала. Семен стояв нi в сих, нi в тих, тримаючи в руках торбинку, не знаючи, чи залишитися тут, чи тiкати… Кров прилинула йому до голови, в ушах зашумiло… Семен впустив на землю торбинку, а сам метнувсь назад… Вiн бiг стернею, наче тiкав вiд кого, i чув, що йому чогось соромно, що в серцi здiймаеться злiсть, а проти кого злiсть – вiн i сам не знав.