Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Тут вибiгае з хати жiнка з дiтьми, дякуе, що врятував iй чоловiка, дае нагороду, але Василь не бере.

А пан хотiв того чоловiка зiгнати зi свiту. Коли дiзнався, що вiн вирвався вiд чортiв живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:

– Я тебе вб'ю! Хату спалю! Твою жiнку й твоiх дiтей засiчу рiзками!

Послухав вояка i вертаеться назад по торбу. Знiмае з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Принiс iх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бiдним не робили. Сам торбу пiд пахву, скрипку – пiд другу i йде до пана.

Але чуе в животi голод. Сiв у полi пiд тополею, розстелив скатертину – тут же з'явилося i iсти, й пити. Наiвся, попив вина, думае собi: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бiдних».

Приходить, а гайдуки товчуться з кiньми на подвiр'i – виганяють нагайками з хати чоловiка, жiнку, дiтей. Василь став на воротах i крикнув:

– Ану, гайдуки, фiть до торби!

Гайдуки в торбi. Вiн каже чоловiковi й жiнцi сидiти в хатi, сам прямуе до панського маетку, а торбу тягне за собою по дорозi, щоб гайдуки товклися.

Притягае аж на панське подвiр'я. Пан виходить на порiг i каже прислужникам:

– Берiть його i дайте йому сто рiзок, так, аби його винесли на верети й викинули за браму. А коли нi, то зацькуйте собаками.

А Василь як вiзьме скрипку в руки, як заграе, то пан не шукав де панi, а вхопив кухарку, панi хапнула фiрмана, тут не втрималися й гайдуки в торбi – все танцюе, як безумне. Пан змучився, пiт йому очi заливае, просить вiн:

– Чоловiче, дам тобi, що сам хочеш, лише перестань грати.

– Собi я нiчого не хочу. Хочу – цiлому селу волi.

– Я дам.

– Коли даси, то вiдпущу тебе, а коли нi, то свое життя скiнчиш в оцiй торбi, де тепер твоi гайдуки…

Василь перестав грати, пан вздрiв, що бiда, сiв за стiл i пiдписав цiлому селу волю. Василь тодi каже:

– Щоби тому чоловiковi, який iздив до млина, не впав волос з голови й воли не смiеш у нього вiдбирати.

Каже пан:

– Я всiм волю дарую, даруй менi життя.

А панi так вхлипалася, що не питала крiсла, а впала на лавку, розпростерла руки – вмирае.

Усi слуги лягли покотом.

Подивився Василь та й пiшов далi, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дiйшов до столичного мiста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дiвчину, а пiп загробну молитву читае.

Питае Василь:

– Люди, що це у вас робиться?

– Лихо у нас. Змiй не дае води, поки не з'iсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогоднi черга цiй сiмнадцятирiчнiй дiвчинi.