Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Вiн зупиняе iх i каже:

– Будьте спокiйнi – ця дiвчина не вмре.

Витрясае з торби гайдукiв, що вже ледве дихають, лишае iх серед мiста, а сам з торбою i скрипкою йде на воду. Там справдi е дванадцятоголовий змiй. Як побачив Василя, то й показав вогненнi язики:

– Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?

– Битися.

– Тодi ходiмо на залiзний тiк.

Прийшли на залiзний тiк. Василь бере скрипку й починае грати.

Дванадцятиголовий змiй як пiшов у танець, то залiзний тiк став ламатися пiд ним. Василь грае, змiй повисолоплював язики, головами товче до залiза, вогнем дихае, проситься, але музикант i слухати не хоче.

Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але вiн нiякоi нагороди не хоче. Дiзнався сам цар, що вояк убив змiя. Посилае по нього гiнця.

Василь повiдрiзував з голiв змiя язики, завив у хустинку й пiшов до царя. Цар зустрiчае його i дивуеться:

– Невже ти в мене служив?

– Служив.

– А де ти таку силу заслужив?

– У гайку.

І вiн розповiв про лiсового дiда та про його дарунки.

– То ти би мiг i надi мною заволодiти? – питае цар.

– Коли бажаете, то я зараз можу вашу волю вволити, – i береться за торбу.

Цар злякався й каже:

– Нi-нi, тiльки докажи менi, що ти дiйсно змiя вбив.

Вiн виймае язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:

– Якби не вiн, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього вiддаватися. Ми будемо з ним щасливi.

Цар дав згоду.

Дурний Іван та його побратими

Були собi два брати мудрi, а третiй дурний. Мудрi поженилися, роздiлили мiж собою маеток, а дурному дали бичка i залишили самого в старiй хатi. Годував Іван бичка, а коли не стало сiна – жене його на базар.

Дорога йшла через лiс, i пiд старою липою хлопець сiв вiдпочити. Раптом чуе – заскрипiла липа.

– Що, бичка хочеш? – питае Іван.

Липа знову заскрипiла.

– Що, липо, даси менi грошi на Пилипа? Най буде на Пилипа – я почекаю.

Прив'язав до дерева бичка, а сам пiшов додому.

Дочекався Пилипа – таке свято було колись – i йде до липи.

– Де плата за мого бичка?

А липа скрип-скрип.

– Що, не хочеш платити? То я тобi вiддячу.

Побiг додому, взяв сокиру, i – до лiсу.

Як ударив по стовбуру, а грошi золотим дощем посипалися. То розбiйники у дуплi свiй скарб мали.

Поносив Іван грошi мiшком додому, насипав купу посеред хати i перебирае.