Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

А в кожнiй казцi i правда бувае, а де вона? Хто вiдгадае?

Змiева дочка

Жив собi багатий чоловiк, та й поiхав вiн у друге царство, в друге государство торгувати, а в тому царствi та не було води, а чоловiковi тому так схотiлося пити, що хоч умирай! От вiн i пiшов до царя (бо вже, звiсно, у царя вода е), а цар i каже:

– Як даси, чоловiче, те, що в тебе дома, то дам води.

– Окрiм жiнки, усе дам! – каже чоловiк. А в нього та не було дiтей, а жiнка була важка, а як чоловiк поiхав, привела сина, та такого хорошого, що й не сказать!

От i росте той син та й вирiс уже чималий.

Через якусь там годину поiхав чоловiк додому. Приiхав, коли вибiга до нього назустрiч парубок. Чоловiк i питае його, чий вiн.

– Я ж ваш син, – каже парубок.

Чоловiк зрадiв, а далi як заплаче!

– Чого ти, тату, плачеш? – запитав парубок.

– Та це я так! – одмовив батько.

От росте та й росте той син, i городив вiн раз iз батьком хлiв та й найшов у загатi записочку. Подивився син у записку та й каже:

– Чому ж ви, тату, менi не сказали, що я одданий царевi?

А то була та записочка, що в нiй батько обiщався царевi за воду оддать те, що дома.

Бо батько, як приiхав додому, то заткнув записку у загату. Далi й каже син:

– Виряджайте ж мене, тату. Поiду я до царя.

Заплакали батько та мати та й стали виряджать сина.

Приiхав ото вже той син до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змiй i знав багато чарiв, а найменша дочка була ще бiльша чарiвниця од батька.

От змiй зараз покликав того парубка та й каже:

– Щоб ти менi оцю рiку за нiч загатив i виорав, i пшеницi насiяв, щоб пшениця виросла й поспiла, щоб ти ii вижав, помолотив, перевiяв, помолов i щоб уранцi менi булку принiс iз неi!

Сумний вийшов парубок iз хати i пiшов до найменшоi дочки, а та й пита його:

– Чого ти, Іване, такий сумний?

– Як менi не сумувати, коли твiй батько загадав, щоб я оту рiку за нiч загатив, виорав, насiяв пшеницi, зiбрав, намолотив i щоб уранцi булку пшеничну принiс!

– Не журись – все гаразд буде!

От, як полягали всi спати, дочка свиснула – прибiгло два молодцi.

Вона й каже:

– Щоб ви менi оцю рiку за нiч загатили, насiяли пшеницi, щоб та пшениця поспiла, щоб ви ii зiбрали й помолотили, змололи i щоб принесли менi з неi булку.

– Добре! – сказали молодцi i позникали.

Прокинулась уранцi дочка – коли вже на столi лежить гаряча булка. Вона зараз однесла ii Йвановi, а той – змiевi.