Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Але криниця всихала i всихала, а баба мусила нижче i нижче схилятися, i впали у неi з пазухи очi. Криниця схопила очi й сховала. А баба, як напилася, полетiла додому.

Вдома хвалилася чортиця, що взяла вiд молодих очi. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.

– Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пiзно iх доганяти.

А Іван з жоною щасливо добралися до своеi держави, поженилися й добре живуть.

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Жив на свiтi парубок, який називався Свербиногою.

Був годний i здоровий. Брешу… Не зовсiм i здоровий був – вiн мав один гандж: свербiли п'яти. Так дуже свербiли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою вiдливати – помирае сарака. А як пошвендяе десь трохи, даймо надто, на трете село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та гречний.

Легiнь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жiнкою бiльше мiсяця. Так нестерпно свербiли п'яти, що на стiни дряпався. Нарештi запрiг коней i – дим та й нитка за ним.

Довго iхав Свербинога. Нарештi приблудив до якоiсь пустелi, де не було нi лiсу, нi поля, нi села – однi лише пiски. Вiн скочив з воза i – гайда! Гейби поплив у порохах. А конi – перед ним. Раптом пiд копитами захлюпала вода. Глипнув – море. Най його шляк трафить! Помахав батогом i погнав коней убрiд.

Але вода ставала глибшою i глибшою. Як дiйшла до шиi, конi зупинилися – й нi кроку вперед. Свербинога придивився – вони навiть вухами не кивають – сплять! І його теж почав ламати сон.

Чоловiк незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, i посинiв, як курячий пуп. Хоче вийти на берег – вода не пускае.

«Мой, кепсько менi! – подумав чоловiк. – Хоч реви до неба».

Раптом iз води виринула золота карета, до якоi були запряженi дванадцять чорних коней: iхав якийсь панисько.

– Що, полюбило тебе мое море? – спитав з карети.

– Щоб воно, кляте, звурдилося! – крикнув Свербинога.

– Не кричи задурно, чоловiче. Як хочеш вийти з моря, то дай менi те, що найбiльше любиш.

Свербинога подумав про свою жiнку й каже:

– Того не дiстанеш, хоч би ти мене втопив!

– Тодi, може, даш через дванадцять рокiв те, про що ще не знаеш.

– А то можу дати, – вiдповiв Свербинога.

– Присягай.

– Присягаю. А ти хто е?

– Я – Дундулюк, господар тридев'ятоi землi, – сказав панисько i вiдразу щез, як камiнь у водi.

Тодi вода спала, i Свербинога поiхав. Гнав коней, як скажений.