Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Що воно за дерево?»

А це була калина. Дивиться та й дивиться вiн на нього, коли бачить, що летять одинадцять утiнок, а позаду й дванадцята. Летять вони якраз на нього, а вiн скорiше пiд кущ та й сховався там. Спустилися тi одинадцять утiнок якраз коло нього на березi та й зробились усi красними дiвчатами. Пороздягалися вони та й стали купатися в морi. Покупались та й полетiли.

Прилiтае тепер задня, дванадцята. Прилетiла i там зробилась дiвчиною, найкращою над усiх. Розляглась i вона та й стала купатись. А купцiв син мерщiй з-пiд куща, та за одежу, та й заховався пiд дерево, i сидить там мовчки, мов неживий.

Вона, як уже викупалась, вийшла на берег. Хоп-хоп – нема одежi. Ото й каже вона:

– Хто е тут? Як стар чоловiк – будь менi рiдний батенько; стара жiнка – будь менi рiдна матiнка; середнiй чоловiк – будь менi рiдний братик або рiдна сестриця; молодий чоловiк – будь менi вiрна дружина!

А вiн зараз вийшов з-пiд куща та й вiддае одежу. Вона зрадiла, так зрадiла, що й не сказати, бо перед нею став такий козак, що кращого й у свiтi не знайти.

– Хто ти еси, козаче? – питае вона його.

– Я такий i такий, iхав батько по морю, а дiдусь старенький i зупинив його корабель, казав моему батьковi, що, як не вiддасть одного, що вдома не знае (а я i родивсь саме без батенька, тим-то вiн i не знав мене), потопить його i всiх його людей. Батько не знав нiчого, що вдома дiялось, – вiддав мене. Так оце я йду до нього тепер на послугу.

– Ну й добре! – каже його мила. – Той сивий дiдусь, що держав корабель, то мiй начальник; я в нього послужанкою.

Нас у нього дванадцять. Може, i ти бачив, що летiли наперед мене одинадцять утiнок: то все моi товаришки. Це дiдусь хоче мене з тобою одружити. То тiльки гляди: схитриш – добре буде тобi; не перехитриш – лихо буде тобi. Буде твоя голова на коляцi висiти так, як висять там уже iх одинадцять. Дiдусь мiй хотiв своiх послужанок одружити, та з усiх одинадцяти не знайшовся нi один, щоб перехитрував усе. Пропали всi.

І показуе йому дорогу, куди пройти до дiдуся.

– Пiди цiею дорогою; iди, iди, поки не дiйдеш до стежечки, що лежатиме влiво. Пiдеш по тiй стежечцi. Іди, iди, поки дiйдеш до такого мiсця, що все покрите гадюками. Ти не бiйсь – iди, та не озирайся, – вони тобi дорогу дадуть; озирнешся – з'iдять. Пiдеш, пiдеш, дiйдеш до такого мiсця, що покрите все звiрюками лютими. Ти йди, йди, не озирайся, – вони тобi дорогу даватимуть. Як пройдеш уже це мiсце, побачиш налiво, на левадi, хатку на курячiй нiжцi.