Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

А дiдусь, як тiльки взяв записку, вiднiс ii зараз у те мiсто, вiдкiль родом був той купець i де жила його жiнка з сином. Понiс, та й пiдкинув ii на дорозi, та ще й сам приписав: «Тебе, добрий молодче, вiддав менi твiй батенько на послугу. Оце й записку видав, своею мазкою написану. Та ти цим не турбуйся, бо не зараз я тебе вiзьму, а через п'ять лiт, тодi, як сповниться тобi дванадцять лiт. Як уже сповниться тобi дванадцять рокiв, то кидай свого батька й матiр та йди до мене».

А син, як iшов iз школи, пiдняв ii, прочитав та й каже:

– Ну, нiчого робити: батеньковим словом менi не гребувати, не ставити мого батенька брехуном.

Жалко йому було кидати свою матiр-жалiбницю та й батька свого: хоч i не бачив вiн його зроду, а дуже його любив, i не хотiлось йому покидати його; сумував вiн собi сам, матерi не казав нiчого, щоб ще ii не засмутити.

Аж ось батько його з дванадцятьма кораблями до свого города прибувае i всiм, усiм своiм родичам оповiщае. Усi родичi, й жiнка його, i син iдуть його зустрiчати.

Як взорив вiн свою милу, обнявся з нею, поцiлувався, а сина й не помiтив, що той до нього руку простягае – лiзе цiлуватись. А як уздрiв уже, питае своеi жiнки:

– А це що за хлопчик?

– Та це, дружино моя, синочок наш, що без тебе родився, хiба ти вже забув, що покинув мене на таких порах?

Тодi тiльки батько догадався, що вiн вiддав дiдовi тому, що здержував корабель. Здумав, зiтхнув тяжко та й промовив:

– От так же!

Син зараз догадався, чого його батенько засумувався, та й каже йому:

– Не жалiйся, татусю, ще не зараз мене вiд вас вiзьмуть, – до дванадцяти лiт проживу я мiж вами, ще, знаться, менi зостаеться жити з вами цiлих п'ять рокiв.

А мати ще нiчого й не знае та й питае його:

– Та що це ви балакаете, що я й не розчовпаю?

Вони iй розказали. Дуже сумували батько й мати та син. І вже ж жалiли свого сина вони! Уже ж i кохали його! Не життя йому було, а рай божий.

А як сповнилось уже йому дванадцять рокiв, вiн i каже батьковi та матерi:

– Сушiть менi сухарчикiв.

Час уже йти менi до дiда на послугу.

Насушили вони йому сухарчикiв, зложили iх у торбиночку, попрощались iз ним та й пустили його. І пiшов вiн дорогою.

Ішов, iшов, дiйшов до моря. Дiйшов та й став вiддихнути. Дивиться – на березi стоiть кущ якогось деревця з красними ягiдками та таке воно рясне! І став вiн дивитися на нього. «Що це за кущ такий, що я його ще й не бачив? Який у того батенька страшенний сад, що всяке-усяке там дерево е, а цього нема.