Твори

Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядае, всмiхаеться. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

– Стоiш сама тутенька, – знов озиваеться парубок, – мабуть, не знаеш, куди йти?

– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирае, що й як.

Забачила зiллячко за образами:

– Що це таке?

– Се баба божничок уквiтчала.

– Що?.. То вона в тебе тут порядкуе! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

– Добре, серденько.

Тодi вона його цiлуе:

– Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

– Та не де дiнеться! Ось я ii гукну.

Та й кинувсь гукати:

– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз, серденько, баба прийде, – говорить панii, вмовляючи ii.

– Та де вона була?

– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.

– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!

Я стала перед нею.

– Де була?

– Ось у цiй кiмнатi.

Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.

XXIV

Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникае, та вся-усенька зморщена; тiльки ii очi чорнi iще живуть i яснiють.

Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панii та й питае:

– А що вам треба, пане?

Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.

– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.

– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.

Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляе, та ходить, – не знае, що вже йому й робити.

Панi од його одвертаеться. Бабуся стоiть од порога.

– Що ж, вечеря готова? – питае пан уже хмурнiше.

– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказуе бабуся.

– Серце (до панii), може б ми повечеряли?

– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.

– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.

– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!

– Iди.