Твори

А стара, було, на те:

– Моя дитино, нацокотали тii верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

– Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

– Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звиваеться, а жоден не сватае. Один одного перебивае та сваряться, – бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наiзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошуе.

Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.

– А коли ж ви нас одвiдаете? – питае панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi iм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?

– Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поiхали, раденькi що дурненькi.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

– Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чуе того слова.

Стара тiльки тим вимiщае, що нас душить.

Коли наiхали полковi, а лiкаря нема. "Дякуе, – кажуть, – за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить".

– I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охае i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле.

А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, – дожидае.

Приiхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiвае. Побув яку годинку та й прощаеться: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки iй на питання головою кивае. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що вiн собi думае!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався.

Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно е, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'еться, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охае.

XIV

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси.