Лист незнайомої (збірник)

Я… я хотiла б тобi щось розповiсти.

Вiдповiдi немае. Тiльки чути шарудiння в постелi. Сестра пiдвелася й запитливо дивиться на другу постiль. Очi ii блищать у темрявi.

– Знаеш… Я хотiла тобi сказати… Але спершу скажи менi сама: ти нiчого не помiтила останнiм часом у нашiй фройляйн?

Друга нерiшуче замислюеться.

– Так, – каже нарештi вона, – але я не знаю, що то. Вона вже не така вимоглива. Цими днями я двiчi не приготувала жодного завдання, i вона нiчого менi не сказала. І потiм, вона стала якась… не знаю, як тобi й пояснити.

По-моему, iй тепер байдужiсiнько до нас, – вона завжди сiдае осторонь i вже не бавиться з нами, як було ранiше.

– Менi здаеться, що вона тяжко сумуе, але не хоче цього показати. І на фортепiано вона вже не грае.

У кiмнатi знову западае мовчанка.

Старша сестра нагадуе:

– Ти хотiла щось розповiсти.

– Так, але щоб ти нiкому про це не пробалакалась… справдi нiкому – нi мамi, нi своiй товаришцi.

– Добре! – нетерпеливиться та.

 – Ну, то що там?

– Та… тепер оце, коли ми лягали спати, я раптом згадала, що забула побажати нашiй фройляйн «на добранiч». Черевики своi я вже скинула, а все ж таки побiгла до неi в кiмнату… Знаеш, так тихенько, щоб захопити ii зненацька. Отож я обережно вiдчиняю дверi… Спершу менi здалося, що ii немае в кiмнатi. Лампа свiтилася, але фройляйн я не бачила. Коли це – я страх як злякалася! – чую, хтось плаче. Гульк – а то вона, цiлком убрана, лежить на лiжку, сховавши голову в подушку.

Вона так ридала, що я вжахнулася. Але мене вона не помiтила. І тодi я знов тихенько причинила дверi. Я так тремтiла з переляку, що не могла рушити з мiсця. І до мене ще раз долинув крiзь дверi той плач, зовсiм виразно, а тодi я кинулась мерщiй тiкати i збiгла донизу.

Обидвi мовчать. Потiм одна з них тихо каже:

– Бiдолашна фройляйн!

Те слово бринить у темнiй кiмнатi й помалу завмирае. Знову настае тиша.

– Хотiла б я знати, чого вона плакала, – починае молодша.

 – Адже ж вона нi з ким не сварилася останнiми днями, мама теж дала iй, нарештi, спокiй, не чiпляеться, як завжди, до неi, а ми то вже напевне не заподiяли iй нiчого прикрого. То чого ж вона так гiрко плаче?

– Мабуть, я починаю розумiти, – мовить старша.

– Чого? Скажи менi, чого?

Сестра вагаеться. Нарештi вона каже:

– Менi здаеться, що вона закохана.

– Закохана? – Менша схоплюеться.