Лист незнайомої (збірник)

Коли та повертаеться до неi, молодша кидае iй палаючий погляд. Та вiдразу ж про все здогадуеться i починае й сама хвилюватись.

Тiльки-но вони пiдводяться по обiдi з-за столу, як гувернантка звертаеться до дiвчаток:

– Ідiть до своеi кiмнати й вiзьмiться до чогось. У мене дуже болить голова, i я хочу пiвгодини вiдпочити.

Дiти опускають очi i обережно торкаються одна одноi руками, немов для того, щоб нiчого не пропустити повз увагу. І тiльки-но гувернантка зникае за дверима, менша сестра кидае старшiй:

– Ось побачиш, зараз Отто пiде до ii кiмнати.

– Звичайно! Через те вона нас i вiдiслала!

– Треба послухати пiд дверима!

– А як хтось надiйде?

– Хто ж може надiйти?

– Мама.

Дiвчинка лякаеться.

– Ну, тодi…

– Знаеш що? Я слухатиму пiд дверима, а ти залишишся в коридорi й подаси менi знак, якщо хтось надiйде. Тодi нас не впiймають.

Менша насуплюеться:

– Але ж ти менi тодi нiчого не розкажеш!

– Все розкажу!

– Справдi? Але ж усе-все!

– Розкажу, слово честi! А ти кашлянеш, якщо почуеш, що хтось iде.

Вони чекають у коридорi, тремтячi, схвильованi. В жилах у них бурхае кров. Що ж то буде? Вони злякано туляться одна до одноi.

Хтось iде. Дiвчатка розбiгаються по темних закамарках. Справдi, це Отто. Вiн береться за клямку, дверi зачиняються. Старша стрiлою кидаеться за ним, притуляеться до дверей i слухае, затамувавши вiддих. Менша заздрiсно позирае на неi. Вона аж палае з цiкавостi i зриваеться з домовленого мiсця.

Вона теж пiдкрадаеться до дверей, але сестра сердито вiдштовхуе ii. Менша вертаеться назад i знов чекае – двi, три хвилини, що здаються iй вiчнiстю. Нетерплячка не дае iй устояти, вона пiдскакуе, немов пiд нею горить пiдлога. Вона мало не плаче вiд хвилювання i злостi, що сестра чуе все, а вона – нiчого. Раптом десь там, у третiй кiмнатi, грюкають дверi. Вона кашляе. І обидвi прожогом кидаються до своеi кiмнати. Там вони якусь хвилину стоять захеканi, серця в них колотяться.

Тодi менша напосiдае на старшу:

– Ну ж бо, розповiдай!

Старша стоiть мовчки, заглибившись у себе, – мiркуе… Нарештi вона каже задумливо, звертаючись нiби не до сестри, а до себе самоi:

– Я не розумiю!

– Чого?

– Щось таке дивне…

– Що?… що?… – задихаючись, питаеться молодша.

Старша намагаеться зiбратися з думками. Менша мiцно притуляеться до неi, щоб не пропустити жодного слова.

– Це було так дивно… Зовсiм не так, як я гадала.