Софія

Полiцiя Сполучених Штатiв знайшла ii в горах, непритомну i з покусаними губами, пiсля чого в ii життi настала тиша, яка спiвзвучно вписувалася у розклад ii матусi… А тому, коли вона розводила перед дзеркалом малi губки, торкала нiжно пальцями рожевий, ще не посинiлий клiтор, неймовiрнi свiти вибухали в ii головi, наче спалах тисячi фотокамер: картинка за картинкою, думка за думкою, мрiя за мрiею. Так вона навчилася збуджуватися, контролювати збудження, але так i не знищила страх перед людьми. Що ii тодi зупинило? Запах, банальний запах дешевих, на думку Соньки, парфумiв.

Банальнiсть перетворилася на трагедiю.

Слово «оргазм» ii мама через забудькуватiсть не роз’яснила, а вечорами зачинялася у спальнi з вихователькою, прибиральницею, кухаркою, i Сонька звiром, з мокрою промiжнiстю, дослухувалася до звукiв за високими чорними дверима. Дiйсно, ти не знаеш часу кохання, як i приходу смертi. Одного разу, коли на квiтах видно ще тiнi, пiд обiдню пору з прохолодою серпня, з того кiнця порожнього вузького коридору, ледь пiдсвiченого малиновим бра, вона почула крик, сухий i противний, з металевою запрограмованiстю.

Цей крик повторювався раз по раз; вiн звучав за довгими рядами дверей, ударив ii, оглушив по барабанних перетинках, трусонув тiло, i саме його вiдображення немов вiдкинуло ii, заставило лежати на широкому диванi довго, нудно i з розставленими ногами. Вона чекала на те, що трапиться якесь диво i хтось сюди зайде. Але нiхто нiкуди не заходив. У матерi люто зiпсувався характер: вона несподiвано завмирала, здебiльше ближче до полудня, наче муха в сиропi, сиротливо склавши руки на грудях, чи, наче бiлка, сидiла, пiдтиснувши ноги, i все зирила у вiкно; i Софiя чомусь з огидою визначала, як вона нинi схожа на матiр.

Соньцi саме виповнилося п’ятнадцять, коли мама прикотила на «бентлi». Софiя не спала цiлу нiч. Близько четвертоi вона встала, взяла ключку для гольфа i потовкла «бентлi» на металолом. У своi п’ятнадцять з половиною Софiя була повний гламур. Рiдко хто на туснi серед набагато старших знайомцiв та друзiв не звертав на цю сучечку уваги i не говорив: «Опа-на!» У ii матерi щось усерединi прямо-таки стрепенулося дохлою чи напiвживою рибиною, вона вiдiйшла од вiкна, не змiнюючи зачарованого виразу обличчя, витягуючи красиву, в намистi родимок, шию, зазирнула у Соньчинi очi i нарештi побачила й прочитала в них те, чого очiкувала даремно стiльки рокiв.

Але цим подiям, загнутим, як шматок сталевого дроту, передували iншi.