Оленіада

Генетики беззастережно пiдтримували можновладцiв, хитро i пiдступно посмiхаючись у марлевi маски.

Молодь намертво стояла в опозицii.

Ройтберг витер пiт iз чола. Вимив руки пiсля гортання преси i втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не вiдповiдала вимогам останнiх подiй. Пробiг очима заголовки: «Приплiд рахують восени», «Олениха шоу-зiрки Патрiсii Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж iз мiсця подii», «Олень, олень, де ти був?» – i все в такому ж лiричному дусi.

Поки що дебати не виходили поза межi друкованих органiв, але Ройтберг шкiрою вiдчував, що конфлiкт назрiвае.

До того ж вiн нiяк не мiг забути халепу з любим Семом. Вiн був уже кастрованим на один розкiшний рiг, i голова улюбленця весь час хилилася вбiк. Сьогоднi Ройтберг залишив його в стайнi, а ввечерi збирався виправити ситуацiю вiдпилюванням другого рогу, адже бiдаха Сем мiг задихнутися пiд тягарем одного величезного рогу. До речi, треба позичити iнструменти в рукастого Василенка. І поки вiн про це не забув, швидко набрав номер мобiлки пiдлеглого.

– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привiтання, – увечерi закинеш менi пилку. Зможеш? Годинi о дев’ятiй! О’кей?

На тому кiнцi бездротового зв’язку запанувала тиша.

– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.

– Пилку? Тобi? Навiщо?

– Буду лiквiдувати рiг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку пiд вагою власноi голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на мiсцi. А ти чого перелякався? – пiсля паузи пiдозрiло промовив Ройтберг.

– Я? Нi! Я – нiчого… Принесу.

– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого пiдтримати? Про що писати?

Треба ретельно вiдстежити всi новини, а вихiд чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень…

Пiсля прийняття цього мудрого рiшення Ройтберг, не посвячуючи спiвробiтникiв у своi мiркування та плани, оголосив «короткий день» i вийшов на вулицю. Полоззя саней самi помчали його до будинку коханки.

Час був, а настрiй… Настрiй пiднiметься…

* * *

Але вiн не пiднявся! Бiльше того, дурна баба, ледь прочинивши дверi, засмикнутi на ланцюжок, нi сiло нi впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений i мокрий, вiн сiв у санчата i попрямував додому.

– Де ти був? – суворо запитала дружина.

– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.

– А чого ти весь мокрий i смердиш? – пiдозрiло обнюхала дублянку дружина.