Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Гирсти, пане, як ви менi присягнете, що нiкому не скажете, тодi я вам оповiм щось.

Офiцер присягнув йому, що нiкому не розкаже.

– Прошу пана, – каже жид, – був колись iден господар, що мав великий маеток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублiв заборгував ще. От вiн умер i менi той борг зiставив. Пiшов я на цвинтар, викопав його зi землi i тi п'ятдесят рублiв йому одбиваю.

Офiцеровi жаль ся зробило того чоловiка, вийняв п'ятдесят рублiв з кишенi i дае жидовi:

– Вiзьми того чоловiка, занеси назад на те саме мiсце, закопай його.

Як дiстав жид грошi за той борг, то занiс i закопав назад того чоловiка.

Збираеться собi офiцер рано, iде далi в дорогу. Так iде дорогою, iде, iде – аж виходить навпроти нього золотий панич i все так, як офiцер iде конем хутко, так той панич бiжить ще хутчiше. Та й спиняе його i красно дякуе.

Питае офiцер:

– Хто ж ти такий?

– Ой, – вiдповiдае той, – я е того чоловiка душа, за котрогось ти дав п'ятдесят рублiв.

Пане, я знаю, за чим ти iдеш. Ти iдеш за бiдою шукати, але лише послухай мене, все добро тобi учиню, iдь, – каже, – до того i того лiсу, а в тiм лiсi стоiть палац iден пустий. В ньому е королiвна заклята в дiдька. Як ти ii визволиш назад у вiру християнську, то будеш паном i королем.

І дякуе йому:

– А за то, щось мене визволив вiд того жида, котрий мое тiло катував, то най тебе Бог стократ нагородить. І лише абись нiчого не боявся.

Приiжджае офiцер до лiсу, а там стоiть палац великий-превеликий. Заiжджае вiн до палацу, чуе луну якусь, чути, як грають i спiвають, але не видно нiчого.

Беруть йому коня доглядають, йому iсти-пити приносять, що лиш вiн не забажае, так всьо мае, але нiкого не бачить.

Була вже година шоста, як? повечерявши, засвiтив вiн двi свiчки i книжку став читати. Аж приходить до нього ведмiдь страшний i великий та й каже:

– Добрий вечiр, пане! Прошу ласкавого пана всьо, що хоч собi робити, iно тiльки до нiкого не обзиватися.

І зник.

Була то година одинадцята чи пiв до дванадцятоi.

Аж приходять до нього отець i мати його.

– Сину, сину, як ти тут ся маеш?

Вiн нiц ся не обзивае, iно тiльки сидить i книжку читае. Каже отець до матерi так:

– Е, та що ж, ми до нього прийшли, а вiн сi до нас не вiдзивае! Запалiм-но десять саженiв дров нараз i вкиньмо його в той вогонь, най вiн згорить.