Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Питаеться вiн:

– Чи ти вмiеш, чоловiче, коло коней ходити?

– Так, вмiю, що йно королевич скаже.

Пустилися вони iхати в дорогу. Було три дороги. Двi, що вольно iхати, а третя дорога заказана, аби нею нiхто не iхав. Радиться королевич з тим фурманом:

– Котрою би ми мали дорогою iхати?

– А чого ми, королевичу, поiдемо добрими дорогами? Знаемо, що добрими дорогами добре iхати. iдьмо ми там, де е найгiрше заказано, тею iдьмо, а будем знати, що там е.

От iдуть вони, i огортае iх темна нiч. Аж дивляться: щось ся свiтить.

Приiздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заiхати. iм сказали, що вольно.

А там було дванадцять розбiйникiв. Питаються вони:

– Що ти за iден?

За тое той фурман не казав королевичевi анi злiзати з того повозу. Як вони вже заiхали у дiм, то найстарший розбiйник наказав:

– Пiди iх спряч!

Але вони заiхали не у великi дверi, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбiйник, аби iх у своiх сiнях побити, то фурман взяв в королевича шаблю i стяв розбiйнику голову.

Та й викинув його прiч. Розбiйники чекають на него, а вiн не приходить. Посилае старший другого, каже:

– Іди ти!

Пiшов же той другий, а фурман i тому так зробив. І так всiх вiн iх побив по одному, йно тiлько дванадцятий зiстався. Взяв си фурман пiстоля в кишеню, а шаблю в руки i пiшов до теiхати. А найстарший розбiйник сидiв собi i панну тримав на руках (яку вони в дорозi злапали). Як же той королiвський фурман вiдчинив дверi, то розбiйник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:

– Анi рухайся, бо життя свое маеш скiнчити! Вдарив його з пiстоля i забив.

Рано вибираються, але королевич нiчого не видiв i не знае, що ся дiяло. Отже, забрав фурман ключi, i вони далi в свiт поiхали. iхали вони, iхали i приiхали до королiвського мiста. Як вони приiхали, зара гонець вiд тамтого короля запросив iх в гостi. Королевич балювався у нього пару днiв, а той король мав iдним iдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а жаден чоловiк нiколи з нею ночi не переночував.

Той королевич ii си сподобав i хтiв ii взяти за жiнку.

Але чужий король шкодував його i казав:

– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловiкiв, а з жадним чоловiком не переночували ночi.

Королевич радиться своего фурмана, що з тим мае чинити, чи ii взяти, чи нi. Фурман йому каже:

– Берiть, королевичу, нiколи нiц вам не може шкодити.

Пiдiймаеться той королевич, щоби ii за жiнку взяти.