Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Пiшли до священикiв, до ксьондзiв, як е звичай християнський, шлюб, заповiдi, i вiн ся з нею вженив. І пiшли вони собi спати. А той фурман каже:

– Королевичу, тую нiч буду я з вами.

Як вони полягали спати i позасипляли, то той королiвський фурман стояв над ними.

Як прийшла десята година, ii сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночi, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночi, то як нею стрясло – вилiзае такая гадь i королевича хоче вкусити. А королiвський фурман знав тое наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руцi i стяв голову тiй гадi, котра вилiзла з середини тоi панни, i сховав в кишеню, а той тулуб влiз в ню назад.

Потому фурман пiшов до своiх коней, а iх там обое покинув.

Прийшло рано, i старий король казав:

– Пiдiть туди, до них, i принесiть того трупа.

Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обое собi говорять.

Дають то королевi знати, що вони сидять i обое говорять. Дуже король зрадувався i втiшився, що вже знайшовся такий, що з нею нiч переночував, i з тоi радости заложив баль.

Довго був там королевич, але хоче вже iхати додому назад зi своею жоною.

І каже йому король:

– Що ж тобi за маетки дати?

– Нiчого я у вас не жадаю, маеткiв жадних, йно щобисте менi дали сто возiв драбинястих i фурмани до тих возiв, аби я заiхав до того мiста. І поiхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбiйникiв фурман його побив, то вони набрали сто возiв драбинястих рiзних маеткiв, золота, срiбла.

І приiжджае вiн назад до свого батька iз великими маетками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгiршого у своiм царствi мали, а вiн найбiльшу штуку доказав.

От тому фурмановi вже вийшов рiк, i вiн хоче йти вiд королевича, але той каже:

– А що ж тобi за той рiк заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобi заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.

– Не хочу я жодноi в тебе, королю, заплати, йно маеш менi дати половину своеi жiнки.

Не хтiв перше той король того зробити, але згадав його всю вiрнiсть, не мiг йому вiдказати.

– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобi вiддам всю.

Як побачила королевича жiнка, що то не жарти, то стала дуже плакати i умлiвати. З того плачу найшло на неi ригання. Зачала вона ригати, i вся та гадь, котру мала у собi, вийшла з неi. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру вiн вiдтяв, i зложив до купи i сказав:

– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишенi, а половина була в твоеi жiнки.