Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Очi видять i не плачуться,

Не встидяться, не встиждуться:

Ах, горе, горе, болiзнь моя,

Проливае сльози своя.

Лучче було не знатися,

Нiж, любивши, розстатися;

Лучче було не зчинати,

Нiж, любивши, перестати.

Тече вода по долинi,

Широкий лист на калинi;

З ким люблюся, обiймуся

І к милому пригорнуся.

І к милому, к миленькому,

К його личку бiлейкому;

Запрягайте конi в санки,

Поiдемо до коханки.

Приiхали пред ворота,

Вийшла мила краща злота;

Приiхали напред двору,

Вийшла мила для розмови.

– Ой, де жиеш, пробуваеш,

Мене, молоду, забуваеш?

– Ой, я жию край Дунаю,

Тебе, серце, споминаю.

* * *

Широкее болонейко[8 - Болонейко – оболонь.] вода забрала,

Любив же я дiвчинойку, вона не знала.

Приспiв: Ой, жаль, непомалу,

Любив я тя, дiвча, з малу,

Людям не собi.

Ой жаль менi буде,

Коли ii вiзьмуть люде,

Моя не буде.

Любив же я дiвчинойку, вона не знала,

Купив я iй панчошейки, вона не брала.

Любив же я дiвчинойку, вона не знала,

Купив я iй черевички, вона не брала.

Любив же я дiвчинойку, вона не знала,

Купив я iй спiдничейку, вона не взяла.

А у полi кирничейка зарубленная,

Ой юж моя дiвчинойка замовленная,

А у полi кирничейка замуленая,

Ой юж моя дiвчинойка зарученая.

А у полi кирничейка, два журавлi п'ють,

Ой юж мою дiвчинойку до шлюбу ведуть.

А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,

Ой юж мою дiвчинойку до шлюбу ведуть.

Єден веде за ручейку, а другому жаль,

Третьому ся серце крае, що ей та не взяв.

Четвертий стоiть в оконейку, як ружовий квiт,

Заплакавши чорнi очка, аж ся змiнив свiт.

Поставлю я кирничейку на своiм дворi,

Ачей прийде дiвчинойка по воду ко мнi.

Посаджу я та вишеньку на своiм дворi,

Ачей прийде дiвчинойка на вишнi ко мнi.

ЖОЛИНСЬКА

Чи чувалисьте о такiй новинi,

Що загублено молодця в Жолинi?

За едну панi, що мужа мала,

Же нерiвного собi покохала.

Кохала його без три чвертi року,

Взяв вiн од пана з рушницi по боку.

Став ся Петруньо у пана прохати:

«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»

«Зрадив-есь – пана, покохав-есь паню,

Впав-есь мi в руку, яко лис у яму».

«Я ii не кохав, сама мя кохала,

По п'ять раз на день по мя посилала,

За шостим разом сама приiхала,

Вiрнii слуги спровадили пана».

Взяли, зв'язали i кинули в воду:

На ж тобi, Петруню, за твою уроду.

Кинули в воду у вечiр, в суботу,

Вельможная панi дерлася по плоту.