Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Входить царевич, а царiвна, навiть не дивлячись на нього, виставляе руку i питае коротко:

– Вгадуй, з чого це?

Вiн, розумiеться, того не злякався, приступае, обмацуе, обнюхуе, а далi каже:

– Бодай ви, пануню, здоровi були, та з блохи!

Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дiд-жебрак, шолудивий, обiдраний. Аж потерпла вся. Але що було дiяти? Отець та iншi мiнiстри бачили те все, i годi iй було взяти назад свое слово.

– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотiла, те й маеш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобi суджено!

Бачить вона, що не жарти, – погодилася.

Хочуть того дiда перебрати по-панськи, та ба, нi, вiн не даеться.

– Я жебрак з дiда-прадiда, куди менi до панського одягу! Який тут стою, такий i до шлюбу пiду!

Що цар напросився, що царiвна налютувалась i наплакалась – нiчого не допомогло, мусила таки з дiдом шлюб брати. А скоро по шлюбi дiд i каже:

– Ну, жiнко, тепер ваше панування скiнчилося, тепер переходите на мiй хлiб i мусите йти зi мною за жебраним хлiбом!

Скидайте своi панськi плаття й одягайтеся в таке, в якiм я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.

Знов просьби, знов плачi – нi, непорадна година з дiдом, як уперся, так на своему i стоiть.

Вже цар давав йому грошi i поле, i хати – так нi, не хоче та й не хоче.

– Я дiд-жебрак, i не треба менi вiд вас нiчого. Тiльки жiнку я вiд вас беру, бо вона мусить iти зi мною, а свое добро сховайте собi! Мое добро – торба й палиця, бiльше нiякого добра менi не потрiбно!

Тодi цар розгнiвався страшно на зятя i на доньку та й каже:

– Та, коли так, то iдiть же собi, куди хочете, i не показуйтеся менi на очi, i не признавайтеся до мене! Не хочу нi чути, нi знати про вас!

А дiдовi це байдуже.

Вiн почепив собi i жiнцi по двi торби на плечi, палицi в руки та й пiшов з нею у свiт за жебраним хлiбом.

Ішли вони, iшли, аж зайшли до того мiста, де був того царевича, а ii мужа, батько. Царевич вибрав собi якусь нужденну хатку на краю мiста, лiплену з глини, з одним вiконцем, та й каже:

– Це мого дiда i прадiда хата, тут будемо жити.

Я буду ходити по селах i мiстах за хлiбом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусiдам за грошi, бо грiх i тобi задарма хлiб iсти.

Живуть вони так день за днем. А вiн все рано встане, торби на плечi та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповiв батьку все, як йому вдалася штука i яка добра жiнка iз тiеi царiвни зробилася, як його слухае i любить.