Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Бо ще й не е вiн королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тодi, як вiн королем буде…

Узяв його батько за ноги, мати – за голову, i розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що пiвень заспiвав. Не стало нi батька, нi матерi, нiкого.

Лiг вiн спати – спав до свiтла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому i iдженя, i пиття, що лиш вiн собi замислив у своiй душi. Та вже вiн собi думае: «Страшне е це мiсце», – але чекае, що буде далi.

Носять все йому iдженя, пиття, пiснi спiвають, кричать:

– Вiват нашому царю! – але вiн нiкого не бачить.

Дав Пан Бiг другий вечiр (був красний обiд, був красний пiдвечiрок, була красна вечеря i йому, i його коневi), а вiн нiкого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмiдь, лише вже одна частина – ведмiдь, а двi частини – людини, i каже так:

– Ясюню, коханий, прошу свое дiло сповнити.

Глянув вiн: красна панна на двi частини людина, а на третю – ведмiдь; але вiн ся до неi не обзивае.

В одинадцятiй годинi приходять два капiтани, котрi ся з ним на дорозi розлучили, i вiтаються:

– Як ся маеш, пане офiцер? – а той ся до них не вiдзивае.

Отже вони кажуть один до другого: – Тут е студня дуже глибока, вкиньмо його до теi студнi. Бо вiн ще е тепер офiцером, а не королем, а як вiн зiстане королем, хто знае, що вiн з нами зробить…

Взяв iден за ноги, другий за голову i в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тiм часi пiвень заспiвав, i iх не стало. А вiн сидить коло столу, як сидiв, як читав книжку, так i далi читае, i нiц ся йому не стало.

Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слiчна, обняла i поцiлувала та й каже:

– Прошу вже до мене вiдзиватися, бо ти вже викупив мене вiд усього злого.

От почали вони собi розмовляти по-панськи. А пiзнiше i поженилися. По весiллi за кiлька днiв питае офiцер панну:

– Що ти маеш?

– Я, – каже, – маю королiвство, а що ти маеш?

Каже вiн:

– Я маю тiльки одних п'ятдесят рублiв.

А то, як панич перебiгав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублiв назад.

Каже вона йому так:

– Знаеш ти що? Йди ти до тоi церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублiв на Боже.

Запряг вiн чотири конi, повiз красний, i iде до тоi церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублiв дати на служби. iде вiн гостинцем, аж виходить стара баба i каже:

– Пануню-шерденько, прошу вас шнiдання.

А то була велика чарiвниця. Та й того пана вiдразу зачарувала.