Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Коли всi вже виповiли своi iсторii, прийшла черга i на пана молодого, того слугу. От вiн почав оповiдати, як то вiн цiсареву дочку врятував, змii голови постинав i з собою iх всiх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрiвного, котрий направду цiсарiвну вiд змii врятував.

– Най пан тепер розкаже яку казку!

– Аби ся панство не гнiвало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звiрина, котра лiтае чи ходить, може бути без язика?

– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?

А вiн добувае хустинку, розв'язуе тi язики i притулюе до тих голiв, а кожен пiдходить.

– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цiсареву дочку вiд змii.

А дочка каже:

– Так, татуню, так! То мiй муж, а я його жона!

Взяли слугу набiк, а на його мiсце посадили мандрiвного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його костi рознесло.

А паничевi з дочкою удiлив цiсар половину свого маетку, i почали вони собi жити окремо. Першоi ночi подивився вiн у вiкно, бачить: вогонь горить.

На другий день бере панич зi собою коня, пса i йде на те мiсце на полювання. Поiхав далеко, заiхав у лiс та й заблудив. Блукав вiн, блукав, не може виiхати на дорогу, аж захопила його нiч. Треба ночувати. А почався дощ, вiтер-буря. Змерз панич, думае:

«Щоб якого вогню розложити, розiгрiтися».

Ходить вiн, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна i розложив вогонь. Вогонь розгорiвся, i вiн коло того вогню розiгрiвся, та й сон його зморив.

Але чуе вночi: собака забрехав; вiн прокинувся, дивиться: йде баба.

– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтiла розiгрiти коло того вогнику трошки.

Вiн дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки грiти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягае прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третiй раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

Ото ся дiяло зi старшим братом.

Коли молодший приiхав на роздорiжжя i побачив ножик заiржавлений, то дуже сумував.

– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на свiтi! Повертае вiн коника на ту саму дорогу, котрою брат поiхав.

Приiжджае до того самого мiста. Заiхав до того самого господаря, в якого його брат був, i питае:

– Чи не було такого i такого у вашому мiстi?

А господар йому розказуе:

– Був такий i такий панич, то i то зробив i з цiсаревою дочкою шлюб узяв.