Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Тогди ходив iще Господь Ісус Христос по свiтi, а ходив также собi i чорт, дух святий при нас грiшних, щоби собi де яку людську душу для пекла придбати. Набiгавшися одного дня по кiлькох селах, а не найшовши для себе нiчого, чорт так дуже приголоднiв, що прийшовши пiд хату того богобiйного чоловiка, осмiлився зайти на подвiр'я, сiв за стiл до миски зi стравою i виiв все дочиста, i еще вилизав, хоть i добре о тiм знав, що то страва для бiдних.

А тодiшнiми часами чорти еще не були такi лихi, як теперiшнi, то як перевiдав о тiм iх старший Люципер, що вiн страву для бiдних виiв, то дуже тим розсердився.

І звелiв, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним дверi, i осудив его, щоби три роки був на свiтi, за покуту, i щоби до пекла не смiв повертати.

Тодiшнiми часами було дуже лихо на свiтi з тою панщиною. Пани мучили нарiд гiрш тоi нiмоi худоби, так що люди дуже бiднi були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловiка, проситься на службу.

– Нащо менi наймита, – каже чоловiк, – я сам не маю що iсти.

– Якби був до коней, – каже чорт.

– Е, – каже чоловiк, – якi то моi конi, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собi нi хлiба, нi пашi зiбрати, вiд понедiлка до суботи женуть отамани на панщину а в недiлю набирай горiвки iз гуральнi та вези. Сiно зогнило, ячмiнь зрiс, солома почорнiла, не знати чим буде зимувати. Нащо менi наймита? Йде до другого, i другий таке саме каже, i третiй, i десятий. Аж прийшов до одного, що нiби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю.

І вiн ему каже:

– Ну, правда, менi би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що iсти.

– Е, приймiть, приймiть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.

– Ну, – каже господар, – останься при менi, но вiдай, не довго будеш, втечеш сам.

Як став чорт на службу, то за кiлька дней коники того господаря стали, як кати. На панщинi робив за двох i всего господарства доглянув, а до якоi роботи став, то все ему якби горiло пiд руками.

Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що нiхто-би не був i повiрив, що це той самий господар. На гумнi наложив чорт стiжкiв, худiбка примножилася, будiвлi пооправляв i статки поробив складнi та краснi, що то аж пановi в очi впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав бiльшоi утiхи, як докучати своiм пiдданим.

Приходить раз отаман, кличе господаря до двору.