Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Дивиться дивить, – а з-помiж галуззя дубового та соснового визирае красний i дуже ж то великий дiм. Іде до нього, вiдчиняе дверi, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з лiса видiстатись.

В великiй кiмнатi сидять за столом дванадцять розбiйникiв, кiньчать власне полудновати i попивають з великих дзбанiв золотих та срiбних мiд i вино. У кождого довгi вуси та бороди величезнi, пояси зi шкури, а за поясами ножiв та пiстолетiв багато.

Хлопець, як тое побачив, мало вiд страху не омлiв. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вiтця указали.

Найстарший розбiйник, що був отаманом, обернувся до нього i каже:

– Вже тобi, мiй хлопче, з того лiса не вийти, останешся ту i будеш всего в дому дозирати. За тое iсти i пити можеш, скiльки тобi ся схоче i ще вбрання дiстанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, i затопи в п'ецу. Ми iдемо полювати, затвори дверi у сiнях, засунь i не вiдчиняй нiкому, тiлько нам, як вернемо. Сиди на мiсцi i не важся тi ось дверi, личком зав'язанi, вiдчиняти.

Ми ся о тiм дiзнаемо, а тогди смерть твоя.

І пiшли геть в далекi лiси не на звiря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сiв си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:

– Боже ж мiй, Боже! Що татуньо скажуть, що я iм полуденку не принiс, вони тепер десь iз голоду омлiвають, що я бiдний сирота дiяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.

Так плаче i заводить, аж з великоi туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляе, роззираеться по кiмнатi i бачить, на столi iдла i напитку багато.

Сiв, попоiв i випив чарку меду, перехрестився, i якось му легше на серцi стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як вiдходив. Скоро позамiтав хату, поприбирав усе, затопив у п'ецу, так що ся на цiлу хату видно, i жде доки тii бородатi люде не вернуть.

Власне когут на пiвнiч запiяв, як зашумiло щось в лiсi. Застукано до дверей, Івась схопився, вiдчинив. Увiйшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили i другi.

Зараз велiли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбiйники зносили дуже тяжкi скринi та всякi статки з воза.

Як тiлько зачало зорiти, збудили Івася, а найстарший велiв му дозирати хату i пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, вiдчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.

– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два днi не буде, дозирай що добре хату.