Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Як люди до церкви йдуть, то вiн собi десь якусь роботу найде, або з кiньми йде в поле; нiхто не видiв, щоби вiн коли i перехрестився, а як сiдали до обiду або вечерi i хрестилися, то вiн тодi одвертався назад.

Уже ему завтра мае рiк кiнчитися, рад би уже дiстатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.

– Мудю солений! – каже пан. – Я твоi конi не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.

– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди iхати та де воно.

– Ну, то я тобi покажу.

Чуеш, за пiвгодини iдемо. Рушай!

А пан хотiв его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.

Приходить господар додому, знов сумуе. Питае его чорт: чого?

– Та, так а так, за пiвгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.

– Ну, – каже чорт, – то я буду за фiрмана. А ви iдiть зо мною.

Чортовi то на руку було, бо i так ему уже покута за тую страву, що бiдним з'iв, кiнчилася, а мав вiн злiсть на пана, що его так дуже примучив тою скалою i тим лiсом.

Та повiдае вiн господаревi:

– Як сядемо, я затну конi i поженемо. Потому я его скину з воза, а ви обертайте i не оглядайтеся та йдiть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.

Заiхали перед двiр, пан сiв на вiз, чорт затяв кони, жене. Як приiхали пiд велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув его з воза, i сам зiскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже нiхто вiдтогди в селi не бачив.

Івась, лицар славний

Селянин, бiдолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця.

А мав вiн грунт ген-ген далеко вiд хати, через крутii дороги та лiс великий а густий. Раз iхав вiн з плугом на те поле i велiв синовi, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозi порозмiтуе, аби в лiсi де не заблудив.

Красний був то день весняний. На небi сонце вже на полудне указуе. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу i гайда в поле за вiтцьом. Перебiг скоро село i пустився у лiс туди, куди му розкинена солома указувала.

Серед найгустiшоi дебри щез весь слiд i соломи нiгде не побачити. Івась, бiдолаха, заблудив i в щораз темнiшу гущу забрiдав. Іде швидко, роззираеться на всi сторони – чи не побачить де якоi дороги, змучився, зiпрiв, нарештi станув тай гiрко заплакав. Вiн не знав, де е i де вiтець ся обертае, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зiйшло.

Наплакавшись до сита, повтирав сльози i нуж дивитися на всi сторони, чи де яку живу душу не побачить.