Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Із ***, 1 вересня 17…

Лист 51

Вiд маркiзи де Мертей до вiконта де Вальмона

Дiйсно, вiконте, ви просто нестерпнi. Ви поводитеся зi мною так безцеремонно, немов я ваша коханка. Та чи знаете ви, що я розсерджусь i що зараз я страшенно зла? Як! Завтра вранцi ви маете побачити Дансенi, – ви знаете, як важливо, щоб я поговорила з вами до цiеi зустрiчi, – i при цьому змушуете мене чекати вас цiлий день, а самi казна-де бiгаете! Через вас я приiхала до панi де Воланж до непристойностi пiзно, i всi поважнi панi визнали, що я «подиву гiдна».

Менi довелося пiддобрюватися до них увесь вечiр, щоб iх утихомирити, бо старих сердити не можна: вiд них залежить репутацiя молодих жiнок.

Зараз уже перша година ночi, а я, замiсть того щоб лягти спати, чого менi до смертi хочеться, мушу писати вам довгого листа, вiд якого спати захочеться вдвiчi дужче, така мене долае нудьга. Щастя ваше, що у мене немае часу лаяти вас довше. Але не подумайте, що вам пробачено: менi просто нiколи.

Слухайте ж, бо я кваплюся.

Виявивши хоч трохи спритностi, ви мусите завтра домогтися цiлковитоi довiри Дансенi. Час для вiдвертостi найбiльш слушний: вiн нещасний. Дiвчинка була на сповiдi. Вона все розповiла, як дитина, i вiдтодi ii так мучить страх перед дияволом, що вона вирiшила будь-що-будь пiти на розрив. Усi своi нiкчемнi сумнiви вона повiдала менi так гаряче, що я зрозумiла, наскiльки ii збили з пантелику. Вона показала менi листа, в якому оголошуе про розрив, – це суцiльне святенництво.

Цiлу годину вона прощебетала зi мною, не сказавши при цьому жодного розумного слова, але все ж таки дуже збентежила мене, оскiльки не можу ж я бути вiдвертою з таким недалеким створiнням.

Із усього цього базiкання я, одначе, зрозумiла, що вона, як i ранiше, любить свого Дансенi. Угледiла я тут i хитрощi, яких у любовi завжди достатньо i яким дiвчинка ця найзабавнiшим чином пiддалася. Мучена i бажанням увесь час займатися своiм коханим, i страхом, що, займаючись ним, погубить свою душу, вона придумала молитися Боговi, щоб вiн допомiг iй забути коханого, а оскiльки вона щохвилини молиться про це, то i знаходить спосiб безупинно думати про нього.

Для людини, досвiдченiшоi, нiж Дансенi, ця маленька обставина стала б скорiше пiдмогою, нiж перешкодою. Але цей хлопець такий Селадон,[30 - Селадон – герой роману Оноре д’Юрфе «Астрея» (1619). Ім’я це зробилося прiзвиськом усякого нiжного коханця.