Малюк Цахес (збірник)

Я навiть сам собi не можу пояснити, чому ця пригода викликала в мене проблиск надii. Це перша неприемнiсть, що спiткала вiдьмака.

Стало напевне вiдомо, що недавно Цинобер вернувся вранцi з садка дуже розгублений. Крилата жiнка, мабуть, не прийшла, бо зникли його прекраснi кучерi. Чуб у нього кудлами спадав на плечi, аж князь Барсануф сказав: «Не занедбуйте так туалету, шановний мiнiстре, я пришлю вам свого перукаря», – на що Цинобер нiбито дуже ввiчливо вiдповiв: коли, мовляв, той прийде, вiн звелить викинути його у вiкно.

«Велика душа! До вас i не пiдступишся», – сказав князь i гiрко заплакав.

Прощай, любий Бальтазаре! Не втрачай надii i ховайся добре, щоб тебе не впiймали!»

В розпачi вiд того, що вiн вичитав у листi, Бальтазар кинувся в лiс, у саму гущавину й почав голосно нарiкати.

– Хiба можна жити, – казав вiн, – хiба можна жити, коли всяка надiя пропала, коли всi зорi зайшли i мене, бiдолашного, огортае темна-темнiсiнька нiч? Нещаслива моя доле! Мене перемагае темна сила, що згубно вдерлась у мое життя! Чи не дурний я був, шукаючи рятунку в Проспера Альпануса, в того Проспера Альпануса, який мене самого звабив пекельними штуками i прогнав з Керепеса, бо прочуханку, якоi я дав дзеркальному вiдбитковi, вiн спрямував на спину живого Цинобера.

Ох, Кандiдо! Коли б я мiг забути тебе, ангеле! Та ба – ще могутнiше, ще дужче, нiж будь-коли, горить у менi вогонь кохання! Всюди ввижаеться менi чарiвна постать коханоi, що з солодким усмiхом тужно простягае до мене руки. Я ж бо знаю, ти кохаеш мене, мила, люба Кандiдо, i через те я й повний такоi безнадiйноi, смертельноi туги, що не можу тебе врятувати вiд жахливих чарiв, в якi тебе спiймано. Зрадливий Проспере, чим я перед тобою завинив, що ти так жорстоко мене пiдманув?

Уже зовсiм смеркло, всi лiсовi барви зблякли в сiрiй iмлi. Аж раптом щось дивно блиснуло, немовби серед дерев та кущiв зiйшла вечiрня зоря, i тисячi комашок, задзижчавши й зашелестiвши, знялись угору на своiх крильцях. Свiтлянi золотi жуки шугали туди й сюди, а мiж ними пурхали рiзнобарвнi метелики, розсiваючи навколо пахучий квiтковий пилок.

Шелест i гудiння переходили в нiжну, солодку музику, що втiхою лягала на Бальтазарову роз'ятрену душу. Над ним усе яснiше жеврiло променисте свiтло. Вiн здивовано глянув угору й побачив Проспера Альпануса, що летiв до нього на якiйсь чуднiй комасi, трохи схожiй на польового коника, розмальованого в найяскравiшi барви.

Проспер Альпанус спустився до юнака й сiв бiля нього.