Малюк Цахес (збірник)

Та занiс мене дiдько в той триклятущий кошик iз яблуками, i тепер мушу я на самотi курити свiй лiкувальний тютюн…

Але зненацька монолог студента Анзельма обiрвався, бо в травi коло себе вiн почув якийсь дивний шелест, цвiркотiння, що незабаром перейшло на вiти та листя бузини, яка схилилась над його головою. То здавалося, наче шелестить вiтер у листi, то нiби пташки, граючись, пурхали помiж вiтами й зачiпали iх крильми. Аж нараз щось зашепотiло, зажебонiло, немовби квiти задзвенiли кришталевими дзвiночками.

Анзельм слухав i слухав. Та ось, вiн i сам не знав як, той шелест, i шепiт, i дзвiн перейшли в ледь чутнi слова:

– Тихше тут, тихше там, – вгору, вниз мiж гiллям, мiж пишного цвiту ми в'емось, гойдаемось, мiж листям звиваемось. Сестрички, сестрички! Швидко, швидко вгору, вниз, – сонце вечiрне промiнням стрiляе, шурхотить вiтрець, шелестить роса, квiти спiвають, пелюстками ворушать, i ми спiваемо в квiтах i вiтах. Швидко заблисне в небi зоря. Сестрички, сестрички! Пора нам, пора!.

.

Та чудна мова все не стихала. Студент Анзельм думав: «Це ж вечiрнiй вiтрець, та й годi, але сьогоднi вiн аж наче словами вишiптуе». Коли це над його головою нiби задзвонили кришталевi дзвiночки. Вiн глянув догори й побачив, як три змiйки, виблискуючи зеленавим золотом, обвились навколо вiття i простягали своi голiвки до вечiрнього сонця. Тодi знову щось зашепотiло й зажебонiло тi самi слова, а змiйки сповзали й здiймалися вгору i вниз, крiзь листя й вiти. І коли вони так звивалися, то здавалось, що з бузинового куща крiзь темне листя сиплються тисячi смарагдових iскор.

«Та це ж вечiрне сонце грае так у бузиновому кущi», – подумав студент Анзельм, але дзвiночки задзвенiли знову – й Анзельм побачив, що одна змiйка простягла голiвку до нього. Немов електричний струм пронизав його наскрiзь, вiн весь затремтiв, глянув застиглим поглядом угору й побачив двiйко чудових синiх очей, що з невимовною тугою дивилися на нього, i невiдоме досi почуття небесноi втiхи й найглибшого болю немовби пронизало йому груди. І поки вiн, повний гарячоi жаги, дивився в тi чудовi очi, солодкi акорди кришталевих дзвiночкiв забринiли ще дужче, iскристi смарагди посипалися на нього, оповили його золотим плетивом, вилискуючи тисячами iскор, граючись миготливим золотом барв. Бузиновий кущ ворухнувся й промовив:

– Ти лежав у моiм холодочку, мiй запах огортав тебе, але ти не зрозумiв мене. Запах – це моя мова, коли його запалюе кохання.