Малюк Цахес (збірник)

А студент Анзельм i реестратор Гербранд схопили миску з-пiд пуншу, склянки i, радiсно вигукуючи, теж почали жбурляти об стелю, аж черепки забряжчали навкруги.

– Вiват, Саламандре! Pereat, рereat[16 - Хай згине (лат.)] стара! Розбий металеве дзеркало, видери котовi очi… Злови пташку! Егей… егей… евое,[17 - …евое – захоплений вигук, яким вакханки-жрицi грецького бога вина i рослинностi Вакха вiтали його.] Саламандре!

Так репетували й ревiли всi трое, мов навiженi. Франя з плачем вибiгла з кiмнати, а Веронiка впала на канапу, лементуючи з жалю й скорботи.

Нараз вiдчинилися дверi, все раптом стихло, i до кiмнати ввiйшов маленький чоловiчок у сiрому плащi. Його обличчя було якесь дивно поважне, а особливо вирiзнявся на ньому закарлючений нiс, на якому сидiли великi окуляри, що найперше впадали в очi. На головi була в нього також особлива перука, що скидалася швидше на шапочку з пiр'я.

– Добрий вечiр, людоньки! – зарипiв кумедний чоловiчок. – Чи не тут я знайду студiозуса пана Анзельма? Найнижчий вам уклiн вiд пана архiварiуса Лiндгорста, вiн сьогоднi даремно чекав пана Анзельма, але назавтра найпокiрнiше просить з'явитися вчасно.

Нi слова бiльше не сказавши, вiн повернувсь i вийшов, i тодi всi побачили, що поважний чоловiчок, власне, був сiрий папуга. Проректор Паульман i реестратор Гербранд вибухнули смiхом, що розлiгся по всiй кiмнатi, а Веронiка зайшлася плачем з невимовного жалю, що роздирав iй душу. Але студент Анзельм затремтiв з якогось внутрiшнього жаху i, не тямлячи себе, вибiг на вулицю.

Вiн i сам не знав, як попав до своеi кiмнати. Скоро по тому до нього ввiйшла Веронiка, спокiйна й приязна, i запитала, чого вiн, упившись, так налякав ii. Нехай, мовляв, бережеться нових примар, коли знов працюватиме в архiварiуса Лiндгорста.

– На добранiч, на добранiч, мiй любий друже, – прошепотiла Веронiка, i вуст його торкнувся легенький поцiлунок.

Анзельм хотiв обняти ii, але видиво щезло, вiн прокинувся веселий, пiдбадьорений i тiльки щиро посмiявся з самого себе, що так упився вiд пуншу.

А коли згадав Веронiку, йому знову стало гарно на серцi.

– Тiльки завдяки iй, – сказав вiн сам до себе, – я позбувся тiеi дурноi маячнi. Бо й справдi, я був наче той, що вважав себе скляним, або той, що уявляв себе ячмiнним зерном i не виходив з кiмнати, щоб його не з'iли кури. Якщо я стану радником, то й мови нема – одружуся з мадемуазель Паульман i буду щасливий.