Малюк Цахес (збірник)

Архiварiусiв байдужий тон, рiзко контрастуючи з дивовижними явищами, якi вiн викликав як справжнiй некромант, мав у собi щось моторошне, колючий погляд його блискучих очей, що, немов iз футляра, виглядали з кощавих ям худого, зморшкуватого обличчя, ще додавав страху, i студента охопило те ж саме почуття жаху, що й у кав'ярнi, коли архiварiус оповiдав так багато дивовижного. Вiн ледве опанував себе, i коли архiварiус запитав ще раз: «Ну, то чому ж ви не прийшли до мене?» – примусив себе розказати все, що сталося з ним бiля дверей.

– Любий пане Анзельме, – мовив архiварiус, коли студент закiнчив свою розповiдь, – любий пане Анзельме, я добре знаю перекупку з яблуками, про яку ви зводите говорити. Та негiдниця й менi насолила, але що вона влiзла в бронзовий молоток при дверях, щоб вiдганяти приемних менi вiдвiдувачiв, то це вже справдi таке паскудство, що далi нiкуди. Вiзьмiть, будь ласка, шановний пане Анзельме, оцю пляшечку, i коли завтра о дванадцятiй прийдете до мене й коли знов яка личина буде шкiритись i скреготiти зубами, то бризнiть iй на нiс трохи оцiеi рiдини, i все буде гаразд.

А тепер бувайте, любий пане Анзельме. Я ходжу трохи швидко i тому не запрошую вас iти разом зi мною до мiста. До побачення завтра о дванадцятiй годинi.

Архiварiус дав студентовi Анзельму невеличку пляшечку з золотисто-жовтою рiдиною i пiшов так швидко, що в глибокому присмерку, який тим часом спустився на землю, здавалося, нiби вiн летить у долину, а не сходить. Вiн був уже поблизу Козельського саду, коли здiйнявся вiтер, розвiяв поли його широкого сюртука так, що вони знялись у повiтрi, наче пара великих крил, i студентовi Анзельму, який зачудовано дивився вслiд архiварiусовi, здалося, нiби великий птах розгорнув крила, готуючись летiти.

І саме коли студент пильно вдивлявся в присмерк, перед ним, зашелестiвши крильми, знявся високо в повiтря сiрий шулiка. Анзельм тепер добре бачив, що сiра постать, яку вiн ще й досi вважав за архiварiуса, була шулiкою, хоч i не мiг зрозумiти, куди ж це так раптово зник архiварiус.

– А може, це вiн i полетiв своею власною персоною, – сказав студент Анзельм сам до себе, – бо я тепер добре знаю i почуваю, що всi тi образи з далекого чудового свiту, якi я бачив ранiше тiльки в дивних снах, увiйшли тепер у мое життя i кепкують iз мене. Та що буде, те й буде! Тiльки ти живеш i гориш у моiх грудях, дорога, кохана Серпентино! Тiльки ти можеш угамувати мою безмежну тугу, що розривае мое ество.