Малюк Цахес (збірник)

Ах, коли ж я гляну в твоi прекраснi очi, кохана, люба Серпентино! – Так вигукнув студент Анзельм уже вголос.

– Яке ж погане, нехристиянське iм'я, – пробурчав хтось басом бiля нього, мабуть, вертаючись iз прогулянки.

Студент Анзельм вчасно згадав, де вiн, i заквапився додому, думаючи нишком: «Ото буде справжня халепа, коли я тепер зустрiну проректора Паульмана або реестратора Гербранда». Але не зустрiв нiкого з них.

Вiгiлiя п'ята

Панi радниця

Cicero, «De officiis»[10 - Цiцерон, «Про обов’язки» (лат.

)Цiцерон Марк Туллiй (106 – 43 pp. до н. е.) – уславлений давньоримський оратор, письменник i державний дiяч. Його iм'я стало прозивним, ним характеризують блискучого промовця.]

Мавпи та iнша сволота

Стара Лiза

Рiвнодення

– Анзельмовi вже нiщо в свiтi не поможе, – сказав проректор Паульман, – марнi всi моi добрi поради, всi напучування, вiн нi до чого не береться, хоч у нього найкращi успiхи в науках, а вони ж усьому основа.

Але реестратор Гербранд зауважив, хитро, таемниче усмiхаючись:

– Почекайте лишень, дорогий проректоре, Анзельм – химерний суб'ект, але з нього ще будуть люди, i коли я кажу люди, це означае або таемний секретар, або навiть i радник.

– Рад – почав проректор, украй здивований, i слово застрягло йому в ротi.

– Ша, ша! – повiв далi реестратор Гербранд – Я знаю, що кажу! От уже два днi вiн сидить у архiварiуса Лiндгорста i копiюе манускрипти Архiварiус учора ввечерi сказав менi в кав'ярнi: «Славного хлопчину порекомендували ви менi, шановний, з нього будуть люди!» А коли взяти до уваги архiварiусовi зв'язки ша, ша, про це поговоримо через рiк.

З цими словами реестратор, хитро усмiхаючись, вийшов, а проректор, занiмiвши з подиву й цiкавостi, так i залишився, немов прикутий, сидiти на стiльцi. Але на Веронiку ця розмова справила зовсiм iнше враження. «Хiба ж я не знала, – думала вона, – що пан Анзельм дуже розумний i статечний юнак, що з нього ще може вийти щось велике.

Коли б тiльки знаття, чи вiн прихильний до мене? Але хiба ж того вечора, як ми каталися по Ельбi, вiн двiчi не потис менi руки? Хiба пiд час дуету не дивився на мене таким поглядом, що аж серце млiло? Так, так, вiн справдi прихильний до мене, а я…» – І Веронiка цiлком поринула, як полюбляють молодi дiвчата, в солодкi мрii про веселе майбутне.