Червоне і чорне

Невдовзi пiсля того як мерова сiм'я повернулася до Вержi, найменший хлопчик, Станiслав-Ксав'е, захворiв: панi де Реналь раптом пойняли жахливi докори сумлiння. Вперше за весь час вона стала дорiкати собi за перелюбство послiдовно й безжально; немов якимсь чудом iй вiдкрилося, в який страшний грiх вона дала себе втягти. Хоч панi де Реналь була глибоко вiруюча, але ранiше вона не думала про тягар свого злочину перед Богом.

Колись, у монастирi Сакре-Кер, вона ревно любила Бога; тепер вона його дуже боялася. Болiсна внутрiшня боротьба була тим жахливiша, що страх панi де Реналь зовсiм не корився розуму.

Жульен побачив, що мудрi мiркування не тiльки не заспокоювали панi де Реналь, а, навпаки, дратували, бо iй здавалось, нiби це диявольська мова. Але Жульен сам дуже любив маленького Станiслава, i вона охоче говорила з ним про хлопчикову хворобу. Стан його дедалi погiршувався. Караючись безнастанними докорами сумлiння, панi де Реналь зовсiм утратила сон i весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед Богом i людьми у своему злочинi.

– Благаю вас, – казав iй Жульен, як тiльки вони залишилися самi, – не говорiть нi з ким; хай я буду единим довiреним ваших мук. Якщо ви й досi любите мене, не кажiть нiчого: нiякi признання не можуть вилiкувати нашого Станiслава.

Але його умовляння не впливали на неi; панi де Реналь забрала собi в голову, що для вмилостивлення розгнiваного Бога вона повинна або зненавидiти Жульена, або втратити сина; i саме тому, що не могла зненавидiти свого коханого, вона й була така нещасна.

– Залиште мене, – сказала вона якось Жульеновi, – ради Бога, покиньте цей дiм: ваша присутнiсть убивае мого сина. Бог карае мене, – додала вона тихо, – вiн справедливий; я схиляюсь перед його правосуддям; мiй злочин жахливий, я жила i навiть не почувала каяття. А це перший знак того, що Бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана подвiйно.

Жульен був глибоко зворушений. Вiн бачив, що це не лицемiрство, не перебiльшення. «Вона думае, що, кохаючи мене, вбивае сина, а проте, бiдолашна, любить мене бiльше, нiж рiдну дитину.

І – тут не може бути сумнiву – каяття вбивае ii. Ось справдi високi почуття! І як я мiг збудити таке кохання, я, бiдний, неосвiчений, iнодi навiть брутальний?»

Однiеi ночi дитинi стало зовсiм погано. Десь о другiй пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючий в гарячцi, хлопчик не впiзнав батька. Раптом панi де Реналь упала навколiшки перед своiм чоловiком.