Червоне і чорне

Жульен бачив, що вона ось-ось скаже все i занапастить себе навiки.

На щастя, ii дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

– Прощавай! – кинув вiн i пiшов до дверей.

– Нi, вислухай мене, – скрикнула його дружина, стоячи навколiшки перед ним i намагаючись утримати його. – Ти повинен знати всю правду! Це я вбиваю сина. Я дала йому життя, я й вiдбираю його. Небо карае мене, я грiшниця перед Богом, я вбивця! Я мушу сама згубити й зганьбити себе, може, ця жертва змилосердить Господа.

Якби в пана де Реналя було хоч трохи уяви, вiн усе зрозумiв би.

– Романтична маячня! – крикнув вiн, вiдштовхуючи жiнку, яка намагалась обхопити руками його колiна. – Все це романтична маячня! Жульене, пошлiть по лiкаря, як тiльки розвидниться. – І вiн пiшов до себе спати. Панi де Реналь упала навколiшки напiвпритомна, але судомно вiдштовхнула Жульена, що кинувся iй на допомогу.

Жульен був приголомшений.

«Он що таке грiх перелюбства… – подумав вiн.

 – Хiба можливо, щоб отi шахраi попи… мали рацiю? Невже тi грiховоди мають привiлей знати, що таке насправдi грiх? Це неймовiрно!»

Минуло хвилин з двадцять, вiдколи вийшов пан де Реналь, i весь цей час Жульен бачив перед собою кохану жiнку, що схилилась головою на дитяче лiжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жiнка з високою душею, i вона доведена до вiдчаю тiльки тому, що спiзнала мене, – подумав вiн. – Час збiгае швидко. Що я можу для неi зробити? Треба на щось зважитися.

Тепер iдеться вже не про мене. Що менi до людей та до iхнiх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неi?.. Покинути ii? Тодi вона зостанеться сама в страшному горi. Вiд ii йолопа-чоловiка бiльше шкоди, нiж користi. Вiн ще скаже iй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволiти, викинутися з вiкна.

Якщо я покину ii, не наглядатиму за нею, вона признаеться в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, вiн зчинить скандал.

О Боже! Вона може все розказати отiй наволочi абатовi Маслону, який – звичайно, неспроста – пiд приводом хвороби шестирiчноi дитини не виходить iз цього дому. Вiд горя, вiд страху перед Богом вона забувае, що це за людина, – вiн для неi тепер тiльки священик».

– Іди звiдси! – сказала раптом панi де Реналь, розплющуючи очi.

– Я б тисячу разiв вiддав свое життя, аби тiльки дiзнатись, як тобi допомогти, – вiдповiв Жульен.