Червоне і чорне

Зображення такого конфлiкту лежить, по сутi, в основi кожного з творiв письменника.

Прогресивний мислитель-матерiалiст, спадкоемець iдей якобiнцiв XVIII столiття, друг iталiйських карбонарiiв, Стендаль надавав теорii боротьби за щастя полiтичного значення. В бурхливому виявi пристрастей, у вирi людськоi енергii вiн хотiв бачити ознаку громадського протесту проти реакцiйного суспiльства, надiю на майбутнi переможнi революцii.

Матерiалiстична естетика Стендаля вимагала насамперед реалiстичноi конкретизацii обраного письменником складного конгломерату фiлософських, iсторичних, соцiально-полiтичних, моральних, психологiчних та культурних питань.

Першим кроком до цiеi конкретизацii став вибiр сюжету «Червоного i чорного», що «дублював» епiзод, вихоплений з життя, – процес Антуана Берте.

Стендаль чудово розумiв художню переконливiсть життевих фактiв. «Сувора правда» вiдтворена тут iз науковим розумiнням iсторичного процесу i водночас iз такою «енергiею художньоi прози», що роман i сьогоднi вражае читача об'ективним i страшним показом соцiальноi несправедливостi, ганебного «способу життя» панiвних верств, наруги нiкчемностi над талантом.

У докладному описi мiсця подiй, побуту, що становить етнографiчне тло роману, у портретах персонажiв немае й тiнi гротеску, гiперболiзацii чи метафоричностi. Точно окреслений час сюжетноi дii (1826–1830). У романi можна знайти iсторичнi екскурси, що мали характеризувати атмосферу пiслянаполеонiвськоi Францii. У ньому, часом навiть пiд справжнiми iменами, виведено низку iсторичних персонажiв, використано чимало документальних фактiв з практики боротьби тогочасних полiтичних партiй тощо.

Роман Стендаля, навiть у персонажах другого плану, становить дуже виразну галерею соцiальних типiв, якi допомагають письменниковi пiдкреслити полiтичнi та iдеологiчнi конфлiкти епохи. Ця галерея вiдкриваеться особою пана де Реналя, одного з тих помiщикiв, що спочатку соромилися посiдати мiсця серед буржуа-фабрикантiв, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбiльшу користь, i завершуеться постаттю вишуканого паризького вельможi маркiза де Ла-Моля, якого досвiд минулоi революцii i побоювання революцiй майбутнiх навчили до певноi мiри визнавати розум i громадську активнiсть плебея.

І мiж цими двома полюсами суспiльноi елiти – безлiч представникiв iнших соцiальних рiзновидiв: вульгарних обивателiв провiнцii, столичноi «золотоi молодi», тупоголових сановникiв, аморальних кар'еристiв усiх мастей – вiд академiка до дрiбного урядовця.