Червоне і чорне

Та для автора «Червоного i чорного», як i для Бальзака, справжнi революцiонери, котрi могли б вiддати життя заради щастя народу, – це люди майбутнього, ще поодинокi борцi темноi епохи Реставрацii.

Можливо, саме тому письменник-реалiст у своiх пошуках найбiльш типових явищ сучасностi звертаеться до близькоi йому самому постатi iнтелiгента – вихiдця з низiв, який вступае в «iнтелектуальний» конфлiкт з реакцiйним суспiльством.

На той час це було питання гостре i злободенне. Ще у XVIII столiттi французький третiй стан висунув iз свого середовища генiальних мислителiв i лiтераторiв.

Перша половина XIX столiття ознаменувалася приходом у лiтературу нового загону вихiдцiв з робiтникiв i селян. Почалася справжня класова вiйна в сферах культури. Ежен Пуату, Менш де Луань, Шарль Мазад та iншi реакцiйнi критики називали народнi таланти «жахливою армiею асоцiальних умiв», що пiдривають авторитет держави, «штучно розпалюють ворожнечу мiж бiдними й багатими». За боротьбою iдей виразно маячiла тiнь Липневих барикад та очiкування нових заграв революцii. І хоч би якi складнi й часом хибнi були життевi стежки молодого Жульена Сореля, остання промова на судi свiдчить про його безкомпромiснiсть у захистi права народу на гiдне мiсце в суспiльствi i його культурi.

«Я вчинив замах на життя жiнки, гiдноi найглибшоi пошани… Отже, панове присяжнi, я заслужив смертi, – говорив Жульен, – проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, якi… захочуть покарати в моiй особi i раз назавжди зламати тих юнакiв незнатного походження, пригнiчених бiднiстю, яким пощастило здобути добру освiту, внаслiдок чого вони насмiлились проникнути в середовище, яке на мовi чванливих багатiiв зветься вищим свiтом».

Напрочуд виразний, динамiчний, багатий вiдтiнками образ Жульена Сореля вiдiграв значну роль i у вирiшеннi ще не розробленоi тодi естетичноi проблеми – реалiстичного показу духовного формування людини. Стендаль, по сутi, був першим французьким письменником, якому завдяки глибинi його теоретичного мислення й життевоi спостережливостi пощастило зробити це з силою iсторичноi, соцiальноi та психологiчноi правди.

Читачевi, який пiсля «Червоного i чорного» порине у бурхливий свiт подiй, у вир палких пристрастей «Пармського монастиря», може здатися, що вiн потрапив у якусь нову художню галактику, створену уявою iншого автора. Це почуття спiткало навiть Бальзака, який у листi до Стендаля вiд 6.IV 1839 р.