Червоне і чорне

«Пармський монастир» мае в собi дещо вiд казки, вiд полум'яноi фантазii. Але на той час мрii письменника-демократа, хай надто пiднесенi, значною мiрою вiдповiдали прагненням кращих людей Італii, краiни, що довго лишалася пiд ярмом iноземцiв. За висловом одного з кращих дослiдникiв Стендаля Я. Фрiда, «антагонiзм мiж контрреволюцiйною полiтикою Священного союзу i природним прагненням людей, якi хотiли жити, а не животiти, виявився тим новим – доти не вiдображеним – змiстом дiйсностi, який Стендаль зумiв побачити й вiдбити в „Пармському монастирi“.

У формi цього твору Стендаля теж е своя закономiрнiсть. Кредо письменника завжди було реалiстичним, демократичним, анти-мiщанським i, крiм того, новаторським. „Ми зовсiм не подiбнi, – писав вiн ще в 20-i рр., – до тих маркiзiв у розшитих камзолах i великих чорних перуках вартiстю в тисячу екю, якi близько 1670 року обмiрковували п'еси Мольера i Расiна. Цi великi люди мусили догоджати маркiзам i працювати для них. Я тверджу, що вiднинi слiд писати… для нас, мислячих, серйозних молодих людей 1823 року“.

Вiн зневажав вилощену мову авторiв, якi вийшли з дореволюцiйних аристократичних салонiв, i згадував слова генiального французького живописця Давiда, який ще напередоднi Революцii XVIII ст. помiтив, що жанр давньоi французькоi школи вже не вiдповiдав уподобанням народу, в якого починала розвиватися жадоба рiшучих дiй.

„У мене тiльки одне правило: бути ясним. Якщо я не буду зрозумiлим, весь мiй свiт буде знищено“, – писав Стендаль.

Ця чiтко окреслена теза лягла в основу всiх кращих романiв письменника.

Та в кожному з них, вiдповiдно до змiн у проблематицi, знаходимо новi художнi елементи, новi настроi. Як писав Ж. Прево: „Червоне i чорне“ – роман бiльш палкий, „Люсьен Левен“ – бiльш обдуманий, „Пармський монастир“ – бiльш натхненний».

Продиктований за 52 днi, останнiй роман Стендаля був своерiдною iмпровiзацiею, що надзвичайно тiшило автора. Звiдси, мабуть, легка, приемна, щира i ясна манера розповiдi, блискуча, захоплююча iнтрига, осяйнi героi… Стендаль – митець надзвичайно iмпульсивний, та аж нiяк не схильний до iдеалiстичного iнтуiтивiзму.

Його роман, як завершена iдейно-художня еднiсть, мiцно стоiть на грунтi iсторii Італii часiв наполеонiвських воен та карбонаризму з iх класовими й полiтичними проблемами, моральною й психологiчною атмосферою. За легким плином «пригодницькоi» фабули не можна не вiдчути розгортання серйозноi, напруженоi авторськоi думки.

Стендаль – письменник глибоко полiтичний.