Червоне і чорне

Звичайно, менi б нiколи й на думку не спало взяти до дiтей тесляревого сина; але наш кюре саме напередоднi цiеi пригоди, яка нас назавжди посварила, розповiдав менi, що молодий Сорель уже три роки вивчае теологiю i готуеться вступити до семiнарii, отже – вiн не лiберал i, крiм того, – латинiст. Це буде зручно з усiх поглядiв, – провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата. – Вально дуже пишаеться парою нормандських коней, яких вiн недавно купив для своеi коляски. Але в його дiтей немае гувернера.

– Вiн ще може в нас перехопити його.

– Виходить, ти схвалюеш мiй намiр? – мовив пан де Реналь, усмiшкою дякуючи своiй дружинi за щойно висловлену слушну думку. – Отже, справа вирiшена.

– Ах, Боже мiй! Як ти швидко вирiшуеш, любий!

– Бо я рiшучий, i кюре в цьому переконаеться. Навколо безлiч лiбералiв – не закриваймо очей на те. Я впевнений, що всi цi крамарi заздрять менi, i кiлька з них дедалi багатшають. Отож нехай подивляться, як дiти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводi гувернера.

Це змусить iх поважати мене. Дiдусь часто нам розповiдав, що в дитинствi мав гувернера. Вiн може обiйтись менi в якусь сотню екю, але така витрата необхiдна для нашого престижу.

Раптове рiшення змусило дружину глибоко замислитись. Панi де Реналь, висока й ставна жiнка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У ii зовнiшностi та ходi було щось юне й простодушне. Наiвна грацiя, сповнена невинностi й жвавостi, мабуть, могла б зачарувати парижанина м'якою прихованою палкiстю.

Але якби панi де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згорiла вiд сорому. Нi кокетство, нi афектацiя нiколи не торкалися ii серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неi, але не мав успiху. І тому ii доброчеснiсть набула гучноi слави, бо пан Вально, високий, молодий, мiцно збитий, з рум'яним обличчям i густими чорними бакенбардами, належав саме до тих грубих, зухвалих i крикливих молодикiв, яких у провiнцii звуть «красень чоловiк».

Сором'язлива панi де Реналь була, очевидно, вразливоi вдачi, – ii дуже дратувала невгамовна метушливiсть i гучний голос пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер'ерi розвагами, i тому казали, що вона надто пишаеться своiм походженням. У панi де Реналь цього й на думцi не було, але вона зрадiла, коли мешканцi Вер'ера стали рiдше бувати в ii домi.