Червоне і чорне

Всерединi примiщення, на висотi восьми-десяти футiв вiд землi, ходить угору i вниз пилка, а дуже нескладний пристрiй штовхае до неi колоду. Вода крутить колесо, котре рухае цi два механiзми: i той, що пiднiмае та опускае пилку, i той, що помалу пiдсовуе колоду до пилки, яка ii розпускае на дошки.

Пiдходячи до тартака, дядько Сорель голосно гукнув Жульена; нiхто не озвався. Вiн побачив тiльки старших синiв, справжнiх велетнiв, що, озброiвшись важкими сокирами, обтiсували ялиновi колоди, готуючи iх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну смужку, вiдбиту на колодi, вони кожним ударом сокири вiдрубували величезнi трiски.

Хлопцi не чули, як гукав батько. Вiн попростував до тартака, але, увiйшовши туди, не побачив Жульена бiля пилки, де той мусив бути. Нарештi батько помiтив його за п'ять чи шiсть футiв вище: Жульен сидiв верхи на балцi. Замiсть того щоб уважно стежити за пилкою, вiн читав книжку. Нiщо не могло завдати дядьковi Сорелю бiльшоi прикростi; старий ще так-сяк мiг би пробачити Жульеновi його делiкатну поставу, яка не пасувала для фiзичноi працi й була зовсiм несхожа на поставу його старших синiв; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам вiн не вмiв читати.

Вiн гукнув Жульена кiлька разiв, але марно. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженiсть навiть бiльше, нiж гуркiт пилки, заважала дому почути гучний батькiв голос. Нарештi, незважаючи на своi лiта, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звiдти на балку. Сильним ударом вiн вибив iз Жульенових рук книжку, i вона полетiла в потiк; вiд другого дошкульного удару по потилицi Жульен утратив рiвновагу.

Вiн мало не впав з висоти дванадцяти чи п'ятнадцяти футiв на важелi машини, якi його розчавили б, але батько на льоту пiдхопив його лiвою рукою.

– Ах ти ледащо! Як ти смiеш читати своi проклятущi книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай iх скiльки влiзе ввечерi, коли б'еш байди у свого кюре!

Жульен, геть закривавлений i приголомшений ударом, усе-таки пiшов на свое мiсце бiля пилки. На очi йому навернулися сльози – не так вiд болю, як вiд жалю, що позбувся улюбленоi книжки.

– Злазь, лайдаче, менi треба з тобою побалакати!

Але через шум машини Жульен не почув i цього наказу. Батько, що стояв уже внизу, не бажаючи видиратись угору, схопив довгу жердину, якою збивали горiхи, i вдарив нею сина по плечi. Тiльки-но Жульен скочив на землю, як старий Сорель погнав його додому, грубо пiдштовхуючи. «Один Бог знае, що вiн зi мною тепер зробить!» – думав юнак.