Червоне і чорне

]

    Machiavelli

«Жiнка моя таки справдi розумниця! – думав вер'ерський мер на другий день, спускаючись о шостiй ранку до тартака дядька Сореля. – Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як i годиться, свiй престиж, але менi не спало на думку, що коли я не вiзьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знае латинь, як Бог, то директор притулку, ота невгамовна душа, може його перехопити. А з яким зухвальством говорив би вiн тодi про гувернера своiх дiтей!.. Та чи носитиме гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»

Пан де Реналь поринув у сумнiви; i раптом вiн побачив здаля високого, мабуть, футiв шести на зрiст, селянина, що з досвiтку мiряв колоди, скинутi вздовж берега Ду на дорозi до ринку.

Селяниновi, очевидно, було не дуже приемно бачити мера, бо цi не на мiсцi розкиданi колоди захаращували шлях.

Дядько Сорель – це був вiн, – дуже здивувався, а ще бiльше зрадiв, почувши незвичайну пропозицiю, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жульена. Одначе вiн вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цiлковитоi байдужостi, яким так спритно прикриваеться хитрiсть жителiв навколишнiх гiр.

Бувши рабами за часiв панування Іспанii, вони й досi не втратили цiеi риси египетського фелаха.

У вiдповiдь дядько Сорель спочатку довго розводився, вдаючись до всiх шанобливих виразiв, якi знав напам'ять. Повторюючи цi пустi слова з кривою посмiшкою, яка ще пiдсилювала облудний, майже шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина.

Дядько Сорель був дуже незадоволений Жульеном, а проте пан де Реналь пропонував синовi несподiвану платню – триста франкiв на рiк, з харчами i навiть iз одягом. Останню умову, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався поставити, також прийняв пан де Реналь.

Вимога вразила мера. «Якщо моя пропозицiя не захоплюе Сореля i вiн не почувае себе обдарованим милiстю, як цього слiд було б чекати, то ясно, – говорив вiн сам собi, – що до нього вже зверталися з такою пропозицiею.

А хто ж iще мiг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покiнчити негайно: хитрий стариган уперто вiдмовлявся; йому треба, казав вiн, порадитись iз сином – нiби й справдi в провiнцii багатий батько буде радитись iз сином, в якого нiчого немае, – хiба що про людське око.

Тартак – це така собi примiтивна будiвля на березi рiчки. Покрiвля лежить на кроквах, що спираються на чотири грубi дерев'янi бруси.