Червоне і чорне

Панi де Реналь узяла Жульена пiд руку i сперлась на неi якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його «друже мiй».

Вкiнцi прогулянки Жульен помiтив, що панi де Реналь раз у раз червонiе. Вона сповiльнила ходу.

– Ви, мабуть, чули, – сказала вона, не дивлячись на нього, – що я едина спадкоемиця дуже багатоi тiтки, яка живе в Безансонi. Вона менi постiйно присилае всякi подарунки… Моi сини роблять такi успiхи… просто дивовижнi… Отож я хотiла вас попросити, щоб ви прийняли вiд мене маленький подарунок, на знак моеi вдячностi.

Це так, дрiбниця, кiлька луiдорiв вам на бiлизну. Тiльки… – додала вона, почервонiвши ще бiльше, i замовкла.

– Що, панi? – спитав Жульен.

– Тiльки не треба говорити про це моему чоловiковi, – прошепотiла вона, опустивши голову.

– Я бiдний, панi, але не ниций, – вiдказав Жульен, гнiвно блискаючи очима, i, спинившись, випростався. – Про це ви не подумали. Я був би гiрший за останнього лакея, якби дозволив собi приховати вiд пана де Реналя будь-що з того, що стосуеться моiх грошей.

Панi де Реналь почувала себе знищеною.

– Пан мер, – провадив далi Жульен, – п'ять разiв видавав менi по тридцять шiсть франкiв з того часу, як я живу в його домi. Я можу показати свою книгу витрат пановi де Реналю чи кому завгодно, навiть пановi Вально, що ненавидить мене.

Пiсля такоi вiдсiчi панi де Реналь iшла поруч блiда й стурбована, i до кiнця прогулянки нiхто з них не мiг знайти приводу, щоб поновити розмову.

Для гордого Жульенового серця кохання до панi де Реналь ставало тепер неможливим, а вона вiдчула до нього ще бiльшу повагу i захоплення: як вiн вичитав iй! Нiби загладжуючи образу, якоi мимохiть йому завдала, вона оточила його найнiжнiшим пiклуванням. Новизна цих турбот цiлий тиждень робила панi де Реналь щасливою. Їй нарештi вдалося трохи пом'якшити гнiв Жульена; але йому й на думку не спадало запiдозрити в ii поведiнцi щось подiбне до особистоi симпатii.

«Ось якi цi багатii, – думав вiн, – ображають людей, а потiм вважають, що все можна загладити якимсь кривлянням».

Серце панi де Реналь було таке переповнене i досi таке невинне, що, незважаючи на своi намiри мовчати, вона не втрималася, щоб не розповiсти чоловiковi про зроблену Жульеновi пропозицiю i про те, як вiн вiдмовився вiд неi.

– Що?! – скрикнув обурений пан де Реналь.