Червоне і чорне

Хто б мiг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довiв менi мою дурiсть?»

Через три днi Жульен знайшов привiд, до якого мав би вдатися насамперед; цей привiд, по сутi, був наклепом, та що з того! Помiтно вагаючись, вiн признався кюре, що на перешкодi гаданому шлюбовi стоiть причина, якоi вiн не може назвати, бо тим зашкодив би третiй особi. Це, звичайно, кидало тiнь на поведiнку Елiзи. Пан Шелан вiдчув у юнаковiй вдачi якийсь суетний запал, цiлком вiдмiнний вiд вогню, що мав би горiти в серцi юного служителя церкви.

– Друже мiй, – сказав вiн йому, – вам краще було б стати добрим сiльським буржуа, статечним i освiченим, нiж священиком без покликання.

Жульен вiдповiдав дуже добре на новi напучування: вiн знаходив саме тi слова, що найбiльше пасували молодому запопадливому семiнаристовi; але тон, яким усе це вимовлялося, i вогонь у його очах, якого вiн не вмiв приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слiд погано думати про Жульеновi здiбностi: вiн вдало пiдбирае слова, пройнятi хитрим i обачним лицемiрством.

Для його вiку це досить добре. Що ж до жестiв i тону, то вiн жив досi серед селюкiв i не мав перед собою гiдних зразкiв. Згодом, коли вiн дiстав змогу спiлкуватися з панством, жести його стали такi самi бездоганнi, як i мова.

Панi де Реналь дивувалася, що ii покоiвка, дiставши таку спадщину, не повеселiшала. Вона бачила, що дiвчина вчащае до кюре й повертаеться вiд нього заплакана. Нарештi Елiза сама заговорила з господинею про свiй шлюб.

Панi де Реналь здавалося, що вона занедужала, ii кидало то в жар, то в холод, i вона втратила сон, оживаючи тiльки тодi, коли бачила перед собою покоiвку або Жульена. Їхне майбутне щастя пiд спiльним дахом не йшло iй з думки. Той убогий будиночок, де вони мали жити на п'ятдесят луiдорiв ренти, вимальовувався iй у найчарiвнiших барвах. Жульен, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два лье вiд Вер'ера, i в такому разi вона зможе iнодi бачити його.

Панi де Реналь i справдi здавалося, що вона божеволiе. Вона сказала про це чоловiковi i нарештi справдi захворiла й злягла. Того ж вечора, коли покоiвка принесла iй iсти, господиня помiтила, що дiвчина плаче. Елiза тепер страшенно дратувала ii, i вона гримнула на неi, але вiдразу ж попросила пробачення. Елiза ще дужче розплакалася i сказала, що, коли панi дозволить, вона розповiсть iй про свое горе.

– Кажiть, – вiдповiла панi де Реналь.