Червоне і чорне

– Ну, так ось, панi, вiн вiдмовився; якiсь лихi люди, мабуть, знеславили мене, i вiн повiрив.

– Хто вiдмовився? – ледве вимовила панi де Реналь.

– Та хто ж, як не пан Жульен! – вiдповiла покоiвка, схлипуючи. – Пан кюре не змiг його умовити. Пан кюре каже, що не слiд вiдмовляти чеснiй дiвчинi лише тому, що вона була покоiвкою. Зрештою батько пана Жульена простий тесляр, та й сам вiн чим заробляв на життя, поки не влаштувався до панi?

Панi де Реналь уже не слухала. Вiд надмiрного щастя вона майже втратила розум.

Кiлька разiв примусила вона Елiзу повторити, що Жульен вiдмовився остаточно i не мав надii, що вiн передумае i прийде до розумнiшого вирiшення.

– Я зроблю ще одну, останню, спробу, – сказала вона своiй покоiвцi, – я сама поговорю з паном Жульеном.

На другий день, пiсля снiданку, панi де Реналь вiддалася чарiвнiй насолодi – захищати справу своеi суперницi i бачити, як цiлу годину Жульен уперто вiдмовляеться вiд Елiзиних руки i достатку.

Помалу Жульен вийшов з рамок своiх наперед обмiркованих фраз i став досить дотепно вiдповiдати на розважливi умовляння панi де Реналь.

Бурхливий потiк щастя, що ринув у ii душу пiсля стiлькох днiв розпачу, зломив ii сили. Вона зомлiла. А коли опритомнiла i ii перенесли в спальню, панi де Реналь звелiла всiм вийти. Їi охопило почуття глибокого здивування.

«Невже я покохала Жульена?» – спитала вона себе.

Вiдкриття, що в iншу хвилину викликало б у неi докори сумлiння i вразило б ii до глибини душi, тепер здавалося iй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже.

Душа ii, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Панi де Реналь хотiла було взятися за рукодiлля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало ii так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому свiтлi. Наiвна й проста, ця добра провiнцiалка нiколи не роз'ятрювала собi душу, щоб гострiше вiдчувати новi вiдтiнки щастя чи горя.

А до того як у домi з'явився Жульен, панi де Реналь, цiлком поринувши в нескiнченнi домашнi турботи, якi припадають на долю всякоi матерi й господинi за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереi: суцiльне шахрайство, щастя, в яке вiрять лише божевiльнi.

Пролунав дзвiнок на обiд; панi де Реналь спалахнула, почувши голос Жульена, що йшов з дiтьми.