Червоне і чорне

Панi де Реналь також була здивована приiздом чоловiка: вона забула про його iснування. Пiсля цього протягом ще двох мiсяцiв мер буркотiв з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такi дорогi «нововведення». Але панi де Реналь зробила все те на власнi грошi, i це його трохи втихомирило.

Вона цiлi днi проводила в саду з дiтьми i разом з ними ловила метеликiв. Вони зробили великi сачки з свiтлого серпанку i бiгали з ними за бiдолашними лускокрилими. Цю хитромудру назву пiдказав панi де Реналь гувернер; вона виписала з Безансона чудову книжку Годара[20 - Годар (1775–1823) – французький натуралiст, автор книги «Історiя лускокрилих у Францii».

], i Жульен розповiдав iй про дивнi звичаi цих комашок.

Їх безжально пришпилювали до великого картону, що його теж приготував Жульен.

Нарештi в панi де Реналь i Жульена знайшлася тема для розмов, i йому вже не доводилося у хвилини мовчання зазнавати пекельних мук.

Навiть про незначнi речi вони без кiнця й краю розмовляли з палким захопленням.

Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усiм, крiм покоiвки Елiзи, якiй доводилося надмiрно працювати. «Нiколи, – казала вона, – навiть пiд час карнавалу, коли в Вер'ерi бувають бали, панi не дбала так про туалети: вона тепер мiняе сукнi двiчi, а то й тричi на день».

Ми не маемо намiру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що панi де Реналь, в якоi була дуже гарна шкiра i струнка постать, стала тепер шити сукнi з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях.

Таке вбрання iй дуже личило.

– Нiколи, панi, ви не були така молода, – казали iй вер'ерськi друзi, що приiздили обiдати в Вержi (так чемно висловлюються в наших краях).

Дивна рiч, – i мало хто з нас цьому повiрить, – але панi де Реналь дбала про своi туалети без жодних намiрiв. Це було iй приемно, i без якоiсь прихованоi думки вона майструвала з Елiзою новi вбрання весь час, коли не бiгала за метеликами разом з дiтьми i Жульеном.

Один тiльки раз iздила вона у Вер'ер, щоб купити собi привезену з Мюлуза нову тканину на лiтнi сукнi.

З нею приiхала погостювати у Вержi ii молода родичка. Вийшовши замiж, панi де Реналь непомiтно для себе здружилася з панi Дервiль, разом з якою колись училася в монастирi Сакре-Кер.

Панi Дервiль завжди потiшалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своеi кузини. «Менi нiколи таке й на думку не спало», – казала вона.