Червоне і чорне

«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першiй дуелi, яка менi трапиться?» – казав собi Жульен; через свою надмiрну недовiру i до себе, й до iнших вiн не мiг не усвiдомлювати, в якому станi зараз перебувае.

Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скiльки разiв вiн бажав, щоб якась справа примусила панi де Реналь пiти з саду додому. Вiн робив над собою надзвичайне зусилля, i в голосi його почулося хвилювання. Скоро й голос панi де Реналь затремтiв, але Жульен цього не помiтив.

Жорстока боротьба мiж обов'язком i несмiливiстю була така болiсна, що вiн нiчого довкола не помiчав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а вiн i досi нi на що не зважився. Обурений своею несмiливiстю, вiн сказав сам собi: «Як тiльки проб'е десяту годину, я виконаю те, що цiлий день обiцяв собi зробити, – iнакше пiду до себе й застрелюсь».

Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульен уже не тямив себе вiд хвилювання, i на баштi, над його головою, пробило десяту.

Кожен удар фатального дзвону вiдбивався у його грудях, i вони мимоволi здригались.

Нарештi, коли десятий удар пробив i ще вiдлунював у повiтрi, вiн простяг руку i взяв руку панi де Реналь, – вона вiдразу поквапливо вiдсмикнула ii. Жульен, ледве усвiдомлюючи, що робить, схопив ii знову. Хоч який вiн був схвильований, його вразив крижаний холод руки панi де Реналь. Вiн судорожно стиснув ii у своiй. Ще одне, останне, зусилля вирватись, i нарештi ii рука затихла в Жульеновiй.

Жульенова душа сповнилась щастям; не тому, що вiн любив панi де Реналь, а тому, що нарештi скiнчилась жахлива мука. Щоб панi Дервiль нiчого не помiтила, вiн вважав за потрiбне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос панi де Реналь, навпаки, тремтiв вiд хвилювання, ii подруга вирiшила, що вона нездужае, i запропонувала пiти додому. Жульен вiдчув небезпеку: «Якщо панi де Реналь зараз пiде до вiтальнi, я знов опинюся в тому жахливому становищi, в якому був сьогоднi цiлий день.

Я так мало тримав ii руку, що це не можна вважати за завойоване право».

Панi Дервiль знову запропонувала повернутися до вiтальнi, i в цю хвилину Жульен мiцно стиснув руку, яку йому покiрно лишили.

Панi де Реналь, що вже була пiдвелась, знову сiла й ледь чутно сказала:

– Я справдi щось нездужаю, але на свiжому повiтрi менi буде краще.