Червоне і чорне

Їi слова довершили Жульенове щастя, i вiн був у цю хвилину на сьомому небi: вiн говорив щиро, забувши свое прикидання, i здавався обом подругам, якi його слухали, найприемнiшою людиною у свiтi. Проте в раптовому нападi красномовства було трохи й боягузтва. Жульен боявся, що панi Дервiль, занепокоена сильним вiтром, який вiщував грозу, здумае повернутись додому. Тодi йому довелося б лишитись вiч-на-вiч з панi де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило слiпоi смiливостi зробити те, що задумав, але вiн почував, що не зможе промовити жодного слова до панi де Реналь.

Хоч би як лагiдно вона дорiкала йому, вiн однаково вiдчуе себе переможеним, i щойно здобута перемога зiйде нанiвець.

На щастя, цього вечора його зворушливi й пiднесенi промови заслужили визнання навiть панi Дервiль, яка загалом вважала, що вiн незграбний, як дитина, i нецiкавий. Що ж до панi де Реналь, рука якоi лежала в руцi Жульена, то вона не думала нi про що, вона була немов у забуттi. Години, проведенi тут, пiд величезною липою, яку посадив, за переказом, iще Карл Смiливий[23 - Карл Смiливий (1433–1477) – герцог Бургундський.

], стали для неi найщасливiшою порою життя. Вона з насолодою слухала, як зiтхае вiтер у густому листi липи i як зрiдка стукають дощовi краплi, що вже починали падати на найнижчi листочки. Жульен навiть не помiтив однiеi речi, яка могла б його зовсiм заспокоiти: панi де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузинi пiдняти вазон з квiтами, перекинутий вiтром iм пiд ноги, але, сiвши знову, вона вiдразу ж майже без опору вiддала йому руку, наче мiж ними це було наперед домовлено.

Давно вже пробило пiвнiч; час було нарештi йти з саду; вони розiйшлись. Панi де Реналь, у палкому захватi вiд кохання, перебувала в такому блаженному невiданнi, що майже нi за що не докоряла собi. Солодке хвилювання не давало iй заснути. Жульен, зовсiм знесилений боротьбою, яку весь день вела в його душi боязкiсть i гордiсть, враз поринув у глибокий сон.

На другий день його збудили о п'ятiй.

Для панi де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що вiн i не згадав про неi. Вiн виконав свiй обов'язок, героiчний обов'язок. Сповнений щастя вiд усвiдомлення цього, вiн зачинився у себе в кiмнатi i з якоюсь новою насолодою поринув в описи подвигiв свого героя.

Коли подзвонили до снiданку, Жульен, начитавшися реляцiй великоi армii, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вiтальню, вiн весело подумав: «Треба буде сказати iй, що я ii кохаю».