Червоне і чорне

Так би й загинуло в одну мить мое добре iм'я! – подумав Жульен, дивлячись, як горить коробочка, – а це все, що я маю, тiльки ним я й живу… От життя, Боже праведний!»

Через годину, знесилений, сповнений жалю до самого себе, вiн зовсiм розчулився. Зустрiвшися з панi де Реналь, вiн узяв ii руку i поцiлував з незвичною для нього щирiстю. Вона аж зашарiлася вiд щастя, але майже в ту саму мить вiдштовхнула Жульена в поривi ревнощiв. Та через нещодавно вражену гордiсть хлопець нiчого в цю хвилину не зрозумiв. Жульен знов бачив у панi де Реналь тiльки багату даму; вiн зневажливо випустив ii руку i пiшов геть.

У глибокiй задумi блукав вiн по саду, i на губах його з'явилася гiрка посмiшка.

«Я так спокiйно гуляю, наче сам собi хазяiн. Дiтьми не займаюсь, знову доведеться вислуховувати принизливi докори пана де Реналя, i вiн матиме рацiю».

Жульен подався в дитячу кiмнату.

Пестощi найменшого хлопчика, якого вiн дуже любив, трохи заспокоiли його пекуче горе.

«Цей iще не зневажае мене», – подумав Жульен.

Але незабаром вiн став докоряти собi за свое м'якосердя, вважаючи, що це не що iнше, як вияв слабкостi, «iхнi дiти пестять мене, як оте куплене iм учора мисливське цуценя».

X. Благородне серце й малi статки

But passion most dissembles, yet betrays,

Even by its darkness; as the blackest sky

Foretells the heaviest tempest.[24 - Того ж бо й зраджуе нас пристрасть, брате,Що прагнемо ii ми приховати.Що бiльше хмар, то бiльшiй буть грозi.Байрон, «Дон-Жуан», пiсня 1, строфа 73 (англ.

).]

    Don Juan, c. 1, st. 73

Пан де Реналь, обiйшовши всi кiмнати замку, повернувся в дитячу кiмнату разом зi слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловiка була для Жульена краплею, що переповнила чашу.

Блiдiший i похмурiший, нiж звичайно, вiн кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.

– Пане, – сказав йому Жульен, – невже ви думаете, що вашi дiти з будь-яким iншим учителем досягли б таких успiхiв, як зi мною? Якщо ви вiдповiсте – нi, – провадив Жульен, не даючи пановi де Реналю щось сказати, – то як насмiлилися ви докоряти менi, що я не звертаю на них уваги?

Пан де Реналь, який уже отямився вiд переляку, вирiшив, що цей селюк недарма дозволяе собi такий тон: мабуть, вiн дiстав якусь вигiдну пропозицiю i хоче вiд них пiти.

А Жульен уже не мiг стримати лютi.

– Я проживу i без вас, пане, – додав вiн.

– Менi дуже прикро, що ви так розхвилювалися, – вiдповiв пан де Реналь, трохи затинаючись.