Червоне і чорне

Другого ранку панi де Реналь на хвилину опинилась у вiтальнi на самотi з Жульеном.

– Чи нема у вас ще й iншого iменi, крiм Жульен? – спитала вона.

На те втiшне для його самолюбства запитання наш герой не знав, що вiдповiсти. Таких обставин у своему планi вiн не передбачив. Якби не той безглуздий план, жвавий розум Жульена одразу прийшов би йому на допомогу, а несподiванiсть тiльки розпалила б його дотепнiсть.

Усвiдомлюючи свою незграбнiсть, вiн розгубився ще бiльше. Панi де Реналь легко простила йому знiяковiння: вона побачила в ньому чарiвну простосердiсть, а, на ii думку, саме простосердостi й бракувало цьому юнаковi, якого всi вважали надзвичайно розумним.

– Твiй юний гувернер не викликае в мене довiри, – не раз казала iй панi Дервiль. – У нього такий вигляд, неначе вiн усе обмiрковуе i кожний вчинок зважуе заздалегiдь. Вiн дуже потайний.

Жульен почував себе глибоко приниженим, бо не знайшов, що вiдповiсти панi де Реналь.

«Така людина, як я, сама перед собою зобов'язана виправити цей промах!» – вирiшив вiн i, вибравши слушну хвилину, коли вони переходили з одноi кiмнати в iншу, скоряючись цьому обов'язку, поцiлував панi де Реналь.

Важко було вигадати щось неприемнiше й безглуздiше для них обох. Їх мало не помiтили. Панi де Реналь здалося, що вiн схибнувся з розуму. Вона злякалася i страшенно обурилась. Ця недоречна витiвка нагадала iй про залицяння пана Вально.

«А що ж було б зi мною, якби я зосталася з ним вiч-на-вiч?» – подумала вона.

І вся ii добропоряднiсть повернулася до неi, бо кохання затьмарилось.

Вона подбала про те, щоб один iз синiв увесь час був бiля неi.

І для Жульена день тягся нудно; вiн незграбно намагався здiйснити свiй план спокуси. Кожен погляд, який вiн кидав на панi де Реналь, мав якесь глибоке, приховане значення. Проте Жульен був не такий дурний, щоб не помiтити, що йому зовсiм не вдаеться бути не тiльки звабливим, а й просто чемним.

Панi де Реналь не могла отямитись, так дивувала ii Жульенова незграбнiсть i водночас зухвалiсть.

«А може, це перше кохання робить розумну людину такою боязкою? – нарештi подумала вона i невимовно зрадiла. – Чи ж можливо це? Невже моя суперниця нiколи не кохала його?»

Пiсля снiданку панi де Реналь пройшла у вiтальню, – до неi навiдався пан Шарко де Можiрон, супрефект Бре. Вона сiла за високi кросна й заходилася вишивати. Панi Дервiль вмостилась бiля неi.