Червоне і чорне

Якось, у хвилину щиростi, вiн навiть признався iй у всiх своiх побоюваннях. Це признання викликало в неi бурхливий спалах почуття до нього. «Значить, у мене не було щасливоi суперницi?» – казала собi панi де Реналь, не тямлячи себе вiд щастя. Вона навiть наважилася запитати його про портрет, яким вiн так дорожив; Жульен присягнувся iй, що то був портрет чоловiка.

У тi хвилини, коли панi де Реналь бувала досить спокiйна, щоб мiркувати, вона не могла отямитись вiд подиву, що таке щастя iснуе у свiтi, а вона нiколи й не здогадувалась про це.

«Ах! – казала вона сама собi, – якби я зустрiлася з Жульеном десять рокiв тому, коли мене ще могли вважати гарною».

Жульен був далекий вiд таких думок. Любов його була й досi пройнята честолюбством. Його тiшило те, що вiн, нiкчемне створiння, нещасне й зневажене, володiе такою благородною i гарною жiнкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення вродою коханоi нарештi трохи розвiяли побоювання панi де Реналь щодо рiзницi iхнього вiку. Якби в неi було хоч трохи досвiду, який тридцятирiчна жiнка давно набула б у бiльш освiченому товариствi, ii мучили б сумнiви, чи можуть бути тривалими цi почуття, якi, напевно, живилися тiльки новизною i втiхами самолюбства.

Коли Жульен забував про своi честолюбнi мрii, вiн захоплено милувався навiть капелюшками, навiть сукнями панi де Реналь. З насолодою вдихав вiн iхнi пахощi. Жульен вiдчиняв ii дзеркальну шафу i цiлими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а вiн розглядав усi коштовностi й прикраси, якi перед вiнчанням кладуть у весiльний кошик нареченоi.

«Я могла б одружитися з таким чоловiком! – iнодi думала панi де Реналь. – Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»

Щодо Жульена, то вiн ще нiколи так близько не пiдходив до цих нищiвних знарядь жiночоi артилерii. «Неможливо, – думав вiн, – щоб у Парижi знайшлося щось прекраснiше!» В такi хвилини вiн не бачив уже нiяких перешкод своему щастю.

Часто щире захоплення й пориви пристрастi його коханоi змушували його забувати безглуздi мiркування, що робили його аж надто зосередженим i майже смiшним у першi днi iхнього зв'язку. Були хвилини, коли, незважаючи на свою звичку прикидатися, вiн знаходив невимовну втiху в тому, щоб признаватися цiй знатнiй дамi, яка його нестямно кохала, у своему незнаннi життевих правил. Високе становище коханоi Жульена, здавалося, пiдносило i його.