Майстер залізної троянди

Вiн давав йому першому слово на найбiльш вiдповiдальних вечорах панфутуристiв не тому, що з Юрiя був найзапальнiший боець за категоричну деструкцiю мистецтва, оголошену Михайлем, а тому, що в Юриних ще не дуже досконалих, але чулих i щирих словах слухачi вчували закоханiсть поета в революцiю, в свiтле майбутне, в боротьбу народу, натхненого кличем Ленiна. В зимовi мiсяцi двадцять четвертого року, в днi всенародноi скорботи, в часи, коли «на землi ридали чорнi бюлетенi», Яновський зводився на трибуни зборiв, виходив на естради лiтературних вечорiв, читаючи своi вiршi про Ленiна, про чорнi траурнi бюлетенi, про те, як «телеграми по землi вигукували дротом – Ленiн!».

Вiн читав негучно, не намагаючись бути патетичним. Вiн був просто щирий i скромний i до аудиторii звертався не як трибун, а як спiврозмовник, i цим пригортав до себе симпатii слухачiв. Коли ж завзятiшi учасники вечорiв, такi, як насамперед сам Семенко та Гео Шкурупiй, розпочинали атаки на мистецтво, на лiтературнi традицii, на класичну лiтературу, – Яновський вiдходив убiк, бо все глибше й глибше вiдчував, якi чужi i неприйнятнi для нього такi вигуки й вихватки. Вже з Єлисаветграда принiс вiн у собi непохитну любов до Гоголя, до Шевченка, до народноi пiснi i легенди, до невтомного шукання краси й виразностi слова, барви, музики. Вiн жадiбно читав, i за учнiвських рокiв його лiтературного життя часто можна було вiдчути, чиiми книгами вiн захоплювався, чиi вiршi знав напам'ять, чиi строфи перекладав украiнською мовою. Маяковський i Багрицький, Бабель i Всеволод Іванов, Ганна Барвiнок (яку високо цiнував за багатство мови) i Джозеф Конрад (який своею романтикою моря був спiвзвучний романтичним поривам хлопця-степовика, що згодом став захопленим спiвцем морськоi стихii: «Вiтаю море! Корабельна путь лежить по всiй землi!»). Ще зi студентських рокiв почав вiн збирати i пильно зберiгати улюбленi, не раз перечитуванi ним книжки. Вiн iх возив з собою i тiльки пiзнього лiта сорок першого року був змушений покинути бiльшiсть iх на полицi своеi киiвськоi квартири, вибравши з них кiлька щонайулюбленiших – Гоголя, Шевченка, украiнськi думи, словник Грiнченка. Я не бачив його у момент прощання, але уявляю собi, як бережно й ласкаво перегортав вiн у цю тужну годину сторiнки новел Мерiме и Ореста Левицького, томики Сервантеса й Де Костера, «Козакiв» Толстого i «Олмейрову примху» Конрада, «Кола Брюньйона» Роллана i «Подорож майстра Леонарда» свого друга Майка Йогансена.