Твоя зоря

Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? І самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у своiх пiдозрах, бо, Мабуть, збила iх з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, – про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу… Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ятае ii якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згадае, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно – Синiй Гай… І це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею – холодок недовiр'я, до певного моменту явно ж вiдчувався… А ось коли сказала iм оте гордовите: «Льотчика веземо!.

.» – як це iх переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тiеi хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось ii нiби пiднесло У власних очах. І все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона мае захист в особi цього мовби самою долею посланого iм льотчика, – i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своему глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячий цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватись у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмiе дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий… Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi» i ще дорожчим ставало для неi те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаене, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки двое: вiн i вона.

Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу iй людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому раем, а потiм так безжально кинутого його неподалiк Вузловоi в осiннi кураi, де б вiй i кров'ю стiк, якби його не пiдiбрала зiркоока синьоганська дiтвора.

Хоч i рухались заснiженим полем навпростець, однак не заблудились iз своiм льотчиком серед снiгiв, не проминули Петропавлiвки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав своi шатра, збирався перекочовувати кудись далi услiд за фронтом, – iм просто пощастило, що встигли його застати на мiсцi. Прийняли Заболотного вiд них у жарко натопленiм примiщеннi школи, де багато було поранених, призначених для евакуацii в тил.